Слідами вигнанця - Григор Угаров

— Ні, друже, він не лихий, він просто пожартував, — спробував усміхнутися Павел.

— Погано жарти! — мовив Домбо.

Хоча Павел і намагався якось заспокоїти Домба, проте в Альваресовому вчинкові надто вже одверто прозирала ненависть до чорних. Павлові довелося бачити в порту Дюрбан, як катують негрів, коли їх, мов худобу, вантажать у трюми. А в Порт-Елізабеті якийсь голландець шмагав двох чорних канчуком, аж у тих зі спин струмилася кров. Ці негри навіть не були рабами того колонізатора, вони просто служили в нього за наймитів.

Європейські колоністи мали тубільців за робочу худобу, за нікчемні істоти, що їх кожен білий може безкарно катувати, навіть убити. Негри були беззахисні. Їхні права не охороняв жоден закон світу. Влада білих прирекла їх до каторжного життя…

Від того дня Сімоие Альварес почав докладати всіх зусиль, аби заприятелювати з негреням. Щире й лагідне хлопчикове серце відтало. Одного разу Павел угледів у руках Домба полумисок юшки та окраєць хліба. Він зупинив хлопчика й спитав, куди це той простує. Виявилось, негреня носило їжу Альваресові.

Вже кілька днів Альварес мав Домба за служника й примушував його носити страву до себе в каюту. Павел заборонив це робити. Альварес не образився, навіть удав, що йому й самому прикро за власний учинок.

За тиждень по цьому Павел гукнув Домба до себе в каюту. Негреня, як завжди, ввійшло навшпинячки. Павел, захопившись роботою, спочатку й не помітив малого. На столі лежав розібраний пістолет. Павел зосереджено складав зброю, навіть не підвівши голови. Якась цупка пружинка вперто відскакувала. Лише коли Домбо притис пружину своєю тоненькою ручкою, Балканов угледів його й усміхнувся:

— А, прийшов? Ну, тоді тримай міцно!

Домбо заходився допомагати. Незабаром добре змащений і начищений пістолет лежав у кобурі, а Павел заходився витирати руки клоччям. Потім раптом відіклав клоччя й кинув хлопцеві:

— Давай заодно й твій почистимо. Від вогкості зброя швидко іржавіє. Треба регулярно її змащувати. Ти давно чистив свій пістолет?

Домбо не відповів. Тільки розгублено закліпав очима.

— Ну, то давай його мерщій сюди! — звелів Павел.

Негреня здригнулось і винувато похнюпило голову. Павел глянув, і всередині йому неприємно похололо. Хлопець тримався, мов злодійчук, якого схопили на гарячому.

— Давай сюди пістолет, кажу! — суворо наказав Павел і помацав Домбів набедреник. Але на паску пістолета не було.

Домбо не витримав. Він затремтів усім тілом, затулив обличчя й залився слізьми. Потім випорснув з каюти й незабаром повернувсь назад. Він був страшенно збентежений. Павел узяв його за плечі, посадовив на стілець і м'яко спитав:

— Ну, то де твій пістолет?

Домбо пролопотів:

— Падай у море…

Павел схопився з місця й пильно глянув малому у вічі, але той затуливсь руками й ще дужче заплакав. Добру годину вмовляв Павел Домба, доки той нарешті визнав: за пістолет Альварес дав йому разок намиста з чудових черепашок і навчив збрехати, як Павел спитає, що пістолет, мовляв, упав у море.

Географ одіслав негреня повернути португальцеві намисто й забрати назад пістолет. Але попередив його, щоб нічого португальцеві не розповідав.

Коли Домбо знову повернувся до каюти, обличчя в нього аж сяяло й очі радісно блищали. Павел розібрав пістолет на столику й запропонував Домбові протерти кожну деталь ганчіркою.

Увесь час, поки чистили зброю, вони розмовляли про сторонні речі. Павел хотів, щоб Домбо якнайшвидше забув за цей прикрий випадок.

А сам він ще раз переконався, що за провідника йому доведеться мати людину, якій не варто дуже довіряти й з якою треба пильнуватися. Не дивно буде, коли виявиться, що за машкарою безталанного банкрота й жебрака Альвареса ховається злочинець, котрий утік з каторги або в'язниці. Здебільша португальський уряд висилав небезпечних каторжників у найвіддаленіші колонії. Таким робом уряд позбувався небезпечних злочинців, а ті, винищуючи та експлуатуючи тубільців, закладали на родючих землях плантації й ставали колонізаторами.

Альварес, певен, що Балканов і гадки не має про Домбів пістолет, анітрохи не змінив своєї поведінки. Він днями нерухомо й відлюдькувато пролежував під фок-щоглою. Але іноді він заходив у розмову з Павлом, і тоді його патяканню не було ніякого спину.

Одного дня Черкасов, за звичкою торкнувши срібний гривеничок у вусі, повідомив:

— Підходимо до Мису Доброї Надії.

— Мис Доброї Надії! — здивовано озвався Павел. — Одне слово — вже недалечко…

— Коли тільки «Севастополь» щасливо промине цей триклятий мис, — стурбовано покрутив головою штурман. — Але ж і небезпечне це місце!..

Тривога Черкасова справдилась. Небо облягли темні хмари, вони клубочились і шугали над щоглами зі швидкістю птаха. Море сердито ревло. Вітер свистів і силкувавсь пошматувати лаштунки. Хвилі люто падали на корабель.

«Севастополь» управно маневрував біля найпівденнішої точки Африки, використовуючи ходовий мусон. Екіпаж стояв на чатах.

Матросов, у чорному захисному плащі з відлогою, не сходив з капітанського містка. За кожним поривом вітру поли плаща роздимало, довгу капітанову бороду закидало за плечі. Нахилившись трохи вперед і вчепившись у поруччя, Матросов трохи примруженими очима незворушно стежив за клекітливими хвилями, стиснувши цибук люльки кутніми зубами.

Лаконічні й суворі накази капітана лунали наче постріли з пістолета.

— Згорнути горішні вітрила, — гукнув капітан у рупор.

Наступної хвилини наказ був виконаний.

— Працювати спокійно! — почулося знову.

А вітер зловісно ревів і щодуху роздимав спідні полотнища. Корабель гойдався з боку на бік, неначе втратив рівновагу. Однак шестеро керманичів стояли біля штурвала під середньою частиною містка й неухильно дотримували напрямку.

Минали години… Буря не вщухала. Лише на якусь мить вітер затамовував подих, щоб потім зі ще шаленішим реготом напуститись на полотнища й канати, а хвилі люто Заплюскували палубу.

Корабель кидало з валу на вал, мов трісочку. Щогли гнулись, рипіли бімси[37] та каютні