Слідами вигнанця - Григор Угаров

Альварес, хитро примруживши ліве око, посміхнувся:

— Хіба я вам пропоную щось таке? Просто дикуни не можуть використати землю самі. Не вміють! А підкорити їх вам буде легко. У вас є зброя!

— Не маю й на думці ніяких загарбницьких планів, чуєте? — гримнув спересердя Балканов. — Я — науковець, і в мене зовсім інша мета, ясно вам? І взагалі годі вже про це!

Сімоне знітився і винувато зіщуливсь, погладив бороду, потім, сплюнувши, знову підків на географа погляд.

— А чому це вчена людина повинна ввесь свій вік жебракувати? Вам, навпаки, треба багато, дуже багато грошей!

— Я одержую гроші за свою працю.

— Ет, дурниці! Хіба на ті мідяки можна пристойно жити?

— То що ж — треба грабувати негрів? — іронічно посміхнувся Павел.

Альварес тільки здвигнув плечима.

А Павел цю мить подумав, що, можливо, його батько потрапив у пазури отакого людця. Бідолашний! Ось тут, поруч, стоїть родич тих невідомих дигерів-авантурників, які за зерна діаманта ладні вбити кого завгодно.

Відтоді португалець став Павлові ще осоружніший.

Корабель, увесь час тримаючись попід берегом, швидко «підіймався на північ», як кажуть тут моряки.

Праворуч ось уже десятий день тяглася зелена смужка землі. Вона була схожа на порослу травою стежинку між сиво-блакитними скелями та синім безмір'ям океану. За узбережжям здіймаються терасуваті Снігові гори. У глибоких ущелинах там протікають ріки. Десь там ще далі — Гора Геніїв, або ж Мулонго Замбі, з високим кратером вулкана. Кожні три-чотири години з того кратера шугає дим із сірчаними випарами.

Коли «Севастополь» поминув тропік Козерога, моряки помітили біля самого берега якісь темні цяточки. Здаля ті цяточки нагадували стадо китів, що заблукало до невеликої затоки. Але згодом стало добре видно корпуси військових кораблів. Один кліпер[38] квапливо вийшов з бухти й подався у відкрите море. У далекоглядну трубу Павел побачив, що то німецький патрульний корабель, озброєний кількома гарматами. Кліпер перейняв «Севастополь», зробив коло й ліг у паралельний курс.

— Німецькі гієни! — обурено сказав Черкасов і поторкав срібну сережку.

Пролунав гарматний постріл. Од несподіванки Павел аж сіпнувся.

— Дають лад у колонії! — сердито зіщулив очі Черкасов. — Вірно служать старому псові Бісмаркові! Кілька років тому тут було тихо й мирно. Потім у Ангара-Пекені з'явивсь якийсь авантурник Людеріц із Бремена й оголосив місцевість німецькою колонією. А ось тепер канцлер заходився розсувати кордони колонії.

Штурман сплюнув і запалив люльку.

— Тож виходить, хто хоче — йди та грабуй! — озвався Павел.

— Так, братику, саме так! — кивнув головою Черкасов.

— А бушмени? — запитав Балканов.

— З бушменами жарти погані! Добре скубуть колонізаторів! От тільки шкода — зброї в них немає… — зітхнув штурман.

Над узбережними лісами клубочився дим. Глухо відлунювали гарматні постріли. Домбо, спершись підборіддям на поруччя, тривожно вдивлявся в далечінь і слухав грізні згуки. А Сімоне Альварес, простягайсь у холодку під щоглами, байдуже крутив цигарку.

За два дні він знову розбалакався:

— Ну, сер, тепер ми вже в територіальних водах Анголи! Ще трохи — й ступимо на суходіл. Ці землі три сторіччя тому відкрили португальці. Онука старого Діаша, відкривача Мису Доброї Надії, Паулу Діаш ще 1574 року зійшов на цей берег і обстежив його. Наступного разу він повернувся сюди вже з титулом «завойовника, колонізатора й губернатора Анголи». Тоді місцеві племена ще входили до негритянської держави Конго…

Ці відомості цікавили географа, і, хоча рипучий голос португальця й дратував його, він терпляче слухав, щоправда, жодного разу не глянувши на оповідача. Але того подібна зневага анітрохи не бентежила. Посмоктуючи цигарку, Альварес вів далі:

— Колись коваль Мусурі, або Мбумбу-Мбулу, став вождем племен амбаду, заснував місто Гола-ан-Денго, а згодом цілу країну почали називати А-Нгола… Чи доводилось вам чувати, сер, про «людину, яка кришить скелі»? — по хвилі запитав Сімоне, слинячи нову цигарку й хитро мружачись.

— Ні, а що це за людина?

— О сер, це вам як географові дуже цікаво! — догідливо всміхнувсь Альварес і посмикав свою бороду.

Йому страшенно кортіло похизуватися знаннями перед Балкановим, тому він одразу ж почав розповідати.

— «Людина, що кришить скелі», мовою ангольських племен лунає Мбула Мадаті. 1665 року вождь Не-Нлаза, або Антоніо І, оголосив маніфест про звільнення негрів. Яке зухвальство, сер! Із списами та стрілами — проти вінчестерів і гармат! Дивні ці негри!

— Ну, й що далі? — нетерпляче перебив його Павел.

— А що далі? Наші розтрощили їх поблизу Мбіуле. Але тубільці не вгамувались! Якась чорна мавпа — негритянка Аина Зінгі Мбанді Нгола згуртувала тубільців і підняла повстання! Дехто серед таких, як оце ви, називають її «африканською Жанною д'Арк». Але чи не забагато честі, сер!

— То чим закінчилось повстання? — знову запитав Павел.

— Уявіть собі: ці дикуни звільнились. І визволила їх жінка! Але… не надовго. Її наступник, Джас Арек, схилив голову перед португальцями. Ось так, сер!..

Сімоне замовк і заходився зосереджено смоктати цигарку.

Балканов замислено дививсь удалину. Після цієї розповіді Альварес здався йому ще підозрілішим. Не такий то він простий собі чоловічок! Он як розповідає, мов добрий знавець історії!

— Коли будемо в Бенгелі? — озвався згодом португалець.

— За дві доби, — відповів Павел. — Щойно ми проминули Мосамедес, чи, як називають його тубільці, Ангро-де-Негро.

Балканов поволі покрокував геть. У серці йому заворушилась тривога й нетерплячка. Тепер кожна хвилина здавалася нескінченно довга…

На третій день, коли на узбережжя спадали бузкові присмерки і прозорою імлою оповивали гори, до Балканова підбіг Сімоне Альварес:

— Приїхали, сер! Це вже наша земля!