Слідами вигнанця - Григор Угаров

Що ж, часу вистачить. «Севастополь» з повним вантажем кине якір біля міста Чінде. Доти Павел устигне знайти старого Балкана або взяти жменю землі з його могили…

Географ згорнув блокнотик і поклав у торбу. Потім розглянувся навсебіч. Ні над лісом, дні далі над терасами узгір'їв, ніде не видно було жодної струмочки диму. З гущавини досі не вийшов жоден тубілець. Лише з води, під Самим берегом стриміло кілька паколів, укритих зеленою пліснявою. На них теліпалося висохле жабуриння й давно зотлілі шматки Мотуззя, зсуканого з виткого чагарника. Павел довго дивився на все це і тоді запитав у Альвареса:

— Що тут було? Чи не пристань тубільських човнів?

Альварес, який скоса стежив за болгарином, кинув лагодити свою узуванку й відклав Шило з голкою вбік.

— Маєте рацію, — відповів він. — Тут неподалік було тубільне селище.

— Але ж диму ніде не видно! — обвів навколо рукою географ. — І слідів теж. Що ж то сталося з тубільцями?

— Нічого особливого! — посміхнувсь Альварес і знов узяв голку та шило. — Очевидно, дикунів вигнано звідси. Бо вони грабують на узбережжі.

— «Грабують»… — буркнув Павел, і на обличчі йому промайнула гримаса невдоволення.

Сонце швидко поринало в океан. Небосхил на заході зайнявся загравою. Незабаром упаде темна тропічна ніч. Треба поспішати. Павел глянув на речі й запитав:

— Де нам краще заночувати, Альваресе?

— Найкраще отаборитися просто на березі, — відповів той. — Зручнішого місця не бачу. Тут найбезпечніше.

Альварес заговорив англійською мовою, й Домбо злякано блимнув на Павла, але не прочитав на його обличчі нічого підозрілого.

— Гаразд, — махнув рукою Павел. — Розкладіть вогонь, а ми з Домбом поставимо намет.

— Це небезпечно! — заперечив португалець. — Ми привернемо до себе увагу хижаків!

Але Балканов не погодився:

— Вони й без вогню нас познаходять. Не думаю, що зір у них розвинений краще за нюх.

Альварес підкорився.

Незабаром споночіло. Довкола зробилось темно, мов у розі. Відлиски вогню танцювали на обличчі в португальця. Воно ставало то бронзове, то жовтаве, а маленькі оченята під волохатими бровами блищали, мов у звіра. Вода в лагуні почорніла, мов дьоготь.

Домбо добре знав свої обов'язки. Він швидко начистив полумисок свіжої риби, що її наловив для них перед розлукою баяніст Сергій Чигарков, розгріб жар і заходився готувати вечерю. Балканов лаштував постіль і міркував: «З ким я вирушив у мандри? Як би заглянути в душу цієї людини? Чому Альварес уникає розмовляти рідною мовою? Чи не такий самий він португалець, як і я? Ні, немає йому довіри. Він аж надто підозрілий…»

Власне, Павел не відчував страху, хоч йому доводилося вперше ночувати на цій небезпечній землі. Його непокоїло інше. Таємниця, що оповивала Альвареса, змушувала Павла пильнувати. А може, він помиляється? Але найдужче бентежило Балканова Альваресове ставлення до негреняти. Хоч би то з малим у дорозі чогось прикрого не трапилось… Потім Павел уявки вирушив тією тубільською стежкою вглиб континенту. Чи ж знайде він там бодай якісь батькові сліди? А що, коли батько живий? Від такої думки серце в Павла тьохнуло…

Однак незабаром думки знову повернулися до Альвареса. Цього вечора доконче треба піддати португальця суворому допитові, а наступні дні пильно стежити за кожним його кроком і триматися з ним суворо та обережно. Тільки так, можливо, пощастить підкорити Альвареса й уникнути будь-яких несподіванок…

Після вечері Альварес знову заходивсь лагодити «взуття». Павел з Домбом сиділи край багаття. З лісу віяло прохолодою. Пора дощів'я вже минула, тож зливи вночі годі було сподіватись. Хлопчик дослухався до якогось таємничого шепотіння, що долинало звідкись од баобаба.

— Альваресе! Ти коли потрапив сюди вперше? — раптом спитав Балканов.

Той від несподіванки сіпнувсь і впустив з рук шило. Подумавши мить, проказав:

— П'ять років тому.

— А до якого порту їхав? До Бенгели чи Луанди?

— До Луанди, — не хапаючись, відповів Альварес.

Павел затягся димом цигарки й замовк. Потім несподівано знову спитав:

— Але ж ти не португалець? — і вп'явся очима в зморшкувате Альваресове обличчя.

Сімоне Альварес зблід на виду; кілька разів марно силкувався потрапити голкою в дірочку, та рука йому тремтіла. Нарешті він опанував себе й відповів:

— Помиляєтесь, сер! Я щирий португалець.

Але зблід ще дужче.

— А ім'я в тебе іспанське! — посміхаючись, зауважив Балканов. — Як же це так?

Альварес не квапився відповідати, його думка працювала зі швидкістю блискавки. Це неважко було помітити з напруженого обличчя, яке ввесь час мінилось.

Нарешті він одповів:

— Мої батьки втекли з Португалії під час повстання проти Кабралу. І емігрували до Іспанії. Для безпеки прийняли іспанське підданство й узяли собі іспанські ймення. Після амністії повернулись, але імен уже не захотіли змінювати.

Павел слухав, цьвохкаючи себе лозинкою по халяві.

— Ви в якому напрямку рухатиметесь? — із свого боку поспитав Альварес, намагаючись звести розмову на інше.

— На схід аж до річки Кубангу, — відповів Павел і поцікавився — А чи далеко це звідси?

— Пішки — з місяць. Мені теж туди треба. В селі Чіндонга живуть португальські колоністи. Одному з них я продав свою плантацію. Тепер доведеться розорювати цілину на новому місці. Що ж, помандруємо разом. Але ми трохи збочили. За три дні звернемо праворуч, на стежку, що веде до річки Домбеї.

Почувши знайому назву, Домбо нашорошив вуха.

— На цій ріка стоїть наш лібата, гамба! — промовив він, схвильовано вдивляючись її обличчя Балканова.

— Як вона зветься? — запитав Альварес.

— Наша лібата — Біге!

— Знаю! — недбало махнув рукою той. — Але від твого Біге сама згадка лишилась. Лібату — хвіть! — вітром здуло. Згоріла!

Домбо блиснув