Слідами вигнанця - Григор Угаров

— Сторгуємось! — відповів той і, наставивши рупором долоні до рота, додав: — Можу й продати вам двох дикунів.

— Ні, я живих людей не купую! — відказав географ.

— Ну, то як собі знаєте! — прогорлав «підприємець». — Чекатиму на вас у порту. Поспитаєте Людіца Бара!

Домбо скоса стежив за виразом Павлового обличчя. Коли човни зникли в порту, він замислено промовив:

— Лихий чоловік, гамба! — і з хлоп'ячою самовпевненістю випнув груди: — Домбо носи вантаж!

— А й справді, друже! — погодився Павел. — Ми самі носитимемо свої речі.

До них підійшов Матросов.

— Ми з штурманом вирішили зсадити вас миль сто на південь звідси. У Бенгелі каторжників та якихось підозрілих торгівців мов черви! Небезпечно для вас.

— Я цього міста не знаю. Але перша ж зустріч з отим типом у брилі підтверджує це, — замислено докинув Павел.

За півгодини корабель здійняв якір і рушив на південь. Матросов з Черкасовим, озброєні біноклями, шукали місце, де можна було б пристати. Годині о п'ятій пополудні вони помітили підковоподібну лагуну. Вхід до лагуни був переділений навпіл кораловим рифом. Керманич почав маневрувати, щоб якось обійти риф. Черкасов обстежив глибину. Лот[39] показав двадцять метрів. «Севастополь», окресливши півколо, щасливо поминув риф і зайшов крізь вузеньку протоку в лагуну. Настало безвітря. Вітрила пообвисали на реях. Корабель зупинився. Але тут на допомогу прийшли парові котли. У трюмах, мов велетенське серце, запульсував двигун. «Севастополь» знову рушив уперед. Хвилі розбивались об зубовиння рифу й утворювали широкий сріблистий перстень. Біла піна сліпучо яскрілася проти сонця.

Корабель зупинився неподалік берега. А там майже від самої води починався густий мангровий ліс. До його хащів вела вузька звивиста смуга.

— От ми, географе, й приїхали! — вигукнув штурман, смикнувши пучкою свою сережку. — А он там і стежка!

— Це, мабуть, пристань тубільських пірог! — сказав хтось із матросів.

— Тільки пірог тих щось не видко, — озвався кок, підступивши й собі до гурту. — Може, то звіряча стежинка?

Погукали Сімоне Альвареса й спитали, що може означати ота просіка в лісі, але й він безпорадно знизав плечима:

— Я цих місць не знаю. Я бував лише в порту Луанда. Може, це якась занедбана стежка…

Матросов дав спокій біноклеві, посмоктав свою коротеньку вигнуту люлечку й, мружачись проти сонця, запропонував:

— Як ворожити — краще перевіримо!

І звернувся до штурмана:

— Жука й Чигаркова сюди!

За хвилину матроси виструнчились перед капітаном.

— А прогуляйтесь, лишень, хлопці, до он того місця! — наказав капітан і тицьнув люлькою в бік стежки. — Та зброю не забудьте!

Незабаром чотиримісний човен уже розтинав носом тиху воду лагуни. Ввесь екіпаж пильно стежив за розвідниками.

Ніхто й не помітив, як до гурту підійшов Сімоне Альварес і став у Домба за спиною, прикипівши очима до того місця, де в хлопця мав бути пістолет. Не помітивши там нічого, він перехиливсь йому аж через плече. І тільки тепер угледів шерехувату ручку в кобурі. Альваресові наче тільки того й треба було — пересвідчитися, чи зброя лишилася в негреняти.

По тому він хутко оступився назад, почеберяв до корми й теж заходився стежити за човном. А Жук з Чигарковим уже силкувалися вискочити з човна на крутий берег.

Португалець скоса глянув на тих, хто з'юрмився біля борту, й спостеріг, як Матросов з Балкановим, нахиливши один до одного голови, про щось тихо, майже пошепки розмовляють.

Перші кроки незнайомою країною. Мангровий ліс. Перша ночівля. «Прощавайте, товариші моряки!» Сімоне Альварес пантрує. Напасник. Зустріч із тубільцем. Спалене селище. Білі плантатори. Новий супутник

Уздовж низького плескуватого берега, поточеного бурхливими струмками, тяглася вузенька смуга сліпучо-білого піску, всіяного лискучими черепашками. Здалеку піщана смуга здавалася гарним мереживом між розкішною тропічною рослинністю та смарагдовою водою лагуни.

За пісками починався густий і незайманий ліс. Над манграми, наче могили, здіймалися велетенські темно-зелені крони баобабів. Їхні стовбури годі було обхопити вдесятьох. З грубелезного крислатого галуззя звисали соковиті зелені плоди, великі й довгасті, схожі на велетенські огірки.

Африка раптом розгорнула перед мандрівниками всю красу й розмаїття своєї природи. На спадистому березі бурхливо цвіли ризофори, лагунколярії з повітряним корінням та авіценії. Ліани звисали з дерев пишними гірляндами, уквітчаними безліччю яскравих орхідей.

У лісі панував зеленавий присмерк. Сонячне проміння коли-не-коли продиралося крізь густі шати мангрів і спалахувало на пелюстках орхідеї. У сутінку пролунав тривожний скрекіт папуги. Немов за сигналом, ціла сім'я шимпанзе з вереском кинулась урозтіч. Знову зарипіли папуги, озвався дзвінкий щебет якихось птахів, і в загальний хор уплівся гавкіт гієн, схожий на людський регіт. Ці прудкі тварини з тупими хижими писками, обережні й спритні, мов коти, певно, десь пересварилися за падло.

З таємничого мороку джунглів вузенька звивиста стежина вибігала на берег. Тут підковоподібна лагуна утворювала невеличку бухточку. Пісок, викинутий прибоєм, був промитий, чистий і яскрів золотавими скалками слюди, різнобарвними черепашками, білими мушлями та прозорими кришталиками кварцу.

Далеко за лісами починалось терасувате узгір'я. Подекуди стриміли самітні білі скелі. На північ од лагуни пломенів чарівною райдугою водоскид Упа.

Над темною підківкою лагуни ще й досі стриміли корабельні щогли. В променях призахідного сонця над ними спалахував, наче полум'я, російський прапор. Потім щоіуш поступово ніби потонули, і полум'я прапора тихо згасло.

Рука Павла Балканова повисла в повітрі й помалу опустилася додолу. Він постояв так якусь мить, очі йому примружились, вуста тремтіли. Потім поволі повернувсь і глянув на Домба, який стояв поруч. «Ну от, друже, — наче промовляли географові очі. — Ми тепер самі. Віднині починаються наші мандри Африкою…»

Павел витяг з