Слідами вигнанця - Григор Угаров

— Тримай ліворуч! Далі від берега! — гримів бас Черкасова.

— Ліворуч! Ще ліворуч!

Керманичі з неймовірним зусиллям скеровували корабель ліворуч. На Черкасові ні рубця сухого не зосталось, із бороди й вусів йому збігала солона вода. Нахилившись до Матросова, він намагався перекричати вітер. Раптом штурман щось помітив і тривожно напружив зір. Капітан теж придивився.

— Акули! — показав рукою Черкасов.

— Чи ба: ціла зграя!

— Чекають поживи.

— Хай вибачать! — стримано посміхнувся Матросов, але його обличчя трохи таки зблідло, видовжилось і неначе закам'яніло.

Акули кружляли навколо китобійця. Вони виринали то з одного, то з іншого боку й випинали вгору величезні хижі писки. Потім зненацька кудись повіялись. До Павла, тремтячи від страху, тулився Домбо. А Сімоне Альварес, обхопивши коліна руками, сидів на своєму місці й неспокійно озирався, раз у раз мацаючи свою маленьку торбинку на шиї.

Коли з'явились акули, Альварес злякано схопився, потім клякнув, здійняв руки догори, заплющив очі й глухо заголосив. Молодий матрос на прізвище Чигарков, який стояв за кілька кроків, підскочив, смикнув Альвареса за рукав дранки й вигукнув:

— Що тобі, Альваресе? Не бійся, братику!

Португалець аж тіпався, немов у пропасниці.

— Гинемо! — простогнав він, заливаючись слізьми, і, глянувши на матроса червоними припухлими очима, показав йому рукою за борт: — Акули завжди віщують лихо!

Чигарков зареготав йому в вічі й махнув рукою:

— Що ти ото верзеш! Хай їм всячина, твоїм акулам!

Він повернув голову до капітанського містка й кивнув:

— Ти поглянь лиш на нашого Матросова! Коли він отак насвистує — нічого страшного! Наш капітан не з тих, що віддають людей на поталу хижакам. Не звик він годувати акул людським м'ясом!

І Чигарков ще раз кивнув у бік капітанського містка, де в чорному захисному плащі, Трохи схилившись уперед, схожий цієї миті на бронзову статую, стояв високий і статечний Матросов.

Чигарков знову повернувся на належне місце, а португалець, прикипівши очицями до капітана, так і застиг, потворно роззявивши рота.

Коли буря вщухла, штурман Черкасов, бадьористий і веселий, попихкуючи своєю люлькою, ввійшов до каюти географа. Потираючи руки й лукаво мружачись, він забубонів:

— Ну, братику, ураганові край! Тепер ї штурманові не гріх трохи відпочити. А дав-таки нам чосу цей ураган! Але, як той казав, пронесло. Та й добрі ж у нас хлопці! І китобоєць теж молодчага!

Поплескавши по щоці негреня, він спитав:

— А що, малий, злякався?

Домбо засоромився й нахилив голову:

— Багато злякався, штурмане! Дуже страх!

Черкасов зареготав, умостився на стільці й, притиснувши пальцем жар у люльці, знову загув:

— Ну, то й не дивно, що розповідають про той голландський корабель, який давно-давно колись проходив повз Мис Доброї Надії. Наздогнала його така сама буря, як оце нас. Хвилі гоготіли, мусон шалено завивав у вітрилах. Матроси полякались. Попадали бідолахи навколішки, прочитали молитву та й давай гасати, мов несамовиті, від щогли до щогли, від вітрила до вітрила. А далі заходилися благати капітана: «Зайдімо в бухту!» Але той похмуро дививсь на них і тільки головою хитав: ні!

Черкасов посмоктав цибук і хитро всміхнувся:

— Такі ото, братику, капітани з давніх-давен. Уперті й нікого не слухають. Хіба що паш Матросов. Це — рідкісний виняток.

Похлинувшись димом, він побухикав та й повів далі:

— Отож буря чимраз дужчала. Голландський корабель хитався в усі боки, наче п'яний. Хвилі кидалися на палубу, мов ті акули, й заливали бідолашних матросів з ніг до голови.

— Це ви про легенду? — спитав Павел, але Черкасов, роздивляючись кружальця диму з люльки, неначе й не чув.

— Небо дедалі ставало чорніше, таємниче й лиховісне. А буря дужчала. Блискавки розгинали темряву, цибенів дощ…. Страшно було. Матроси зрозуміли — загинуть. Вони всоте благали капітана зайти в бухту, але той дивився на них спідлоба й хитав головою: ні та й годі!

Черкасов замовк, зітхнув і тихо доказав:

— Раптом налетів страшенної сили вихор, потрощив щогли й погнав суденце широким океаном. Тепер корабель не мав ні вітрил, ні щогол, ні керма. Ніч стала ще чорніша й страхітливіша. Корабель з шаленою швидкістю понесло кудись… та так і досі носить. Тільки коли-не-коли темної ночі з'являється він морякам і миттю зникає в пітьмі, як марі… Так я оце, географе, й переказав хлопцеві легенду про Летючого голландця. Хай і він знає…

Коли «Севастополь» щасливо проминув Мис Доброї Надії, Альварес отямився. Тепер він невідступно ходив назирці за географом і без угаву жебонів:

— Дивіться; яка он там жовта курява! Над пісками ураган. То пустеля Наміб!

І довго розводився про плоскогір'я, що здіймались понад берегом, про гори Еренге, Аус, Омотаке, Карає, утворені з пісковиків та конгломератів. Ріки в дощів'я виходять з річищ і заливають долини, але в спеку геть пересихають. Десь там, за горами, лежить Людеріц — район, де знайдено великі поклади діамантів.

— А чи ви часом не географ? — несподівано запитав Альварес.

— Так, географ.

— О, то на вас там чекає справжня скарбниця! — зітхнувши, сказав португалець. — Крім багатої колекції, зможете мати ще й повну кишеню. Яку пишну природу побачите в цій частині континенту! Скажіть: хочете повернутися додому багатієм? То послухайте мене! Там лежать цілі області невикористаної землі. Родючий грунт аж тужить за добрим господарем!

Павел скоса подививсь на Альвареса.

— Що захочете, те й матимете! — шамкотів Альварес. — Земля — задарма, робоча сила — задарма! Багатство!

— Про яку це ви землю кажете? — сердито спитав його Павел.

— У цій частині континенту плантаторів і досі обмаль! А грунти дуже добрі. Дикуни самі оброблять вам землю задурно.

Балканов похмуро щулився на португальця.

— Я їду не для того, щоб загарбати