Слідами вигнанця - Григор Угаров

Гонсалві глянув на дзиґар і здивовано звів брови:

— Ти ба, вже п'ята година! А ми могли б розмовляти ще цілу добу!

В каюті запала тиша. Домбо не відходив од штурмана. Павел дивився на тендітне чорне тільце з татуйованою шкірою, на великі полохливі очі. Потім запалив нову цигарку й глянув на свого кишенькового годинника. Таки й справді п'ята!

Першим порушив тишу Гонсалві.

— Звари нам кави, — наказав Домбові. — Але мені не клади жодної грудочки цукру!

Домбо лукаво блимнув на нього, всміхнувся й підморгнув, чим, певно, хотів сказати, що таки вгадав — штурман хворий. Потім вискочив з каюти, і його кроки залопотіли палубою.

— Коли вирушаєте? — спитав Павел.

— За дві години.

Сонце затопило каюту м'яким приємним сяйвом. Гонсалві погасив ліхтар. Годинник-дятел рівномірно цокав. За кожним разом птах розтуляв дзьобик, неначе ковтав минулу секунду. Очі фосфоресціювали. Птаха було зроблено так управно, аж здавалося, наче він живий: дзьоб ворушився, пір'я блищало проти сонця, очі зиркали гостро.

Дивлячись на годинник, Павел замислився.

Гонсалві встав, знову потягся, вийшов з каюти й незабаром повернувся. Балканов сидів, як застиглий.

— Чом задумалися, географе? — запитав штурман. — Чи не годинник мій, бува, сподобався?

Павел стрепенувся, відвів погляд від годинника й глянув на цигарку, що дотлівала в попільниці-мушлі.

— Дятел нагадав мені про рідний дім, — сумно всміхнувся він. — Коли я був такий, як оце Домбо, то змайстрував собі рогатку. На обійсті в нас росла стара ялина. Щодня до неї прилітав дятел з двома синицями-вартовими. Сяде дятлик на ялину, зіпреться на куценький хвостик, наче на стілець, і заходиться вистукувати дзьобом. Він стукає, на землю сиплеться тирса, а синички чатують, чи не впаде в дятла з дзьоба щось споживне. Та тільки-но я підступав до ялини, синиці-вартові здіймали тривожний писк і дятел летів геть.

Географ зітхнув і, підперши голову обома руками, повів далі:

— Одного разу я чатував на того дятла. Батько щось цюкав біля дровітні. Раптом хвіртка з гуркотом розчинилась, і до двору вдерлася ціла зграя турків, озброєних рушницями й пістолями.

Угледівши їх, батько з розгону переплигнув мур і зник у лісі. Турки майнули за ним. Залунали постріли. Зчинилась веремія. Хтось виказав таємний революційний комітет. Мій батько як зник у лісі, то тільки ми його й бачили.

Збігло чимало часу, але поліція не давала нам спокою. Кілька разів забирали й мене, й матір, жорстоко били та все випитували, де батько.

Дятел і далі літав на ялину, але я вже не чатував на нього. Тільки заздро дивився: чом не маю крил і не можу полетіти над горами, над лісами!..

Тепер мені доводилося допомагати матері. Діти на вулиці перешіптувались, мовляв, мій батько став гайдук[31]. А моє серце сповнювала гордість.

Одного разу я повертався з поля й почув, як хтось голосить. Плач долинав од нашої хати. Мене мов обпекло вогнем. Я зупинивсь і прислухався. З наших сіней вийшла сусідка, а голосіння вибухло з новою силою. Плакала моя мати. Я чимдуж побіг додому. Мати качалася по долівці й скубла на собі коси. Захлинаючись від сліз, вона сказала мені, що батька спіймано й завтра його судитимуть у місті Панагюриште.

Цілу ніч ми не стулили ока. Мати замісила й спекла перепічку, засмажила курча, і вдосвіта ми подалися через гори до міста.

На подвір'ї поліційного управління — конака — башибузуки[32] аж кишіли. Ми зазирнули через мур і підійшли до брами. Мати раптом зблідла, поточилась, і я схопив її під руку. А вона лише показала мені на подвір'я. Я продерся крізь натовп, глянув — посеред подвір'я, закутий у кайдани, покатований, з понівеченим обличчям стояв мій батько. Простоволосий, у лахмітті, але високий, з вусами та бородою, з великими сміливими очима, він здавався мені справжнім казковим героєм. І я не заплакав, я з гордістю дививсь на нього. Поліцаї поруч нього скидалися на хирлявих і жалюгідних людців, що нервово метлялися навколо й шкірили зуби. В цей час вийшов каймакамин — повітовий начальник, гаркнув щось, башибузуки кинулися до брами й усіх нас порозганяли. Так ми й пішли, не піддавши батькові перепічку та смажене курча.

Його засудили до страти, але в ніч перед виконанням вироку наші земляки-копривштенці підкупили якогось поліцая, й батько втік.: Він знову подався в ліси. Востаннє я його бачив під час Квітневого повстання…

Павел замовк і зітхнув. Знову озвався «дятел». Гонсалві схопивсь і швидко почав убиратись у форму штурмана португальського флоту.

Ввійшов Домбо. Він приніс на таці японський порцеляновий сервіз. Над двома філіжанками здіймалася білувата пара. Поставивши сервіз на стіл, негреня заходилось прибирати пляшки, але Гонсалві зупинив його:

— Не треба, друже! Соріні прибере. А ти спакуй свої речі.

Потім витяг зі скрині велику шкіряну торбу й подав хлопцеві:

— Ось сюди спакуй. Та, дивися, гарненько.

Домбо знехотя взяв торбу, здивовано й розгублено блимаючи на Гонсалві. Штурман уникав дивитись на нього. Зітхнувши, він заходився мовчки шнурувати свої жовті краги. Павел потер червоні від безсоння очі. Домбо стояв, утупившись у змарніле обличчя свого господаря. Шкіряна торба повільно вислизнула з його рук і впала на підлогу.

— Гамба! — тихо й схвильовано озвався Домбо. — Що гамба хоче робити?

— Ти залишишся з географом… — не підводячи голови відповів штурман, але вуста йому раптом зсудомило, і він не домовив.

Настала гнітюча, напружена тиша. Ще під час обговорення з Павлом майбутньої подорожі, найважчою для Гонсалві уявлялась розлука