Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
Він замовк, відмотуючи назад свої спогади до часів перед відкриттям скарбу.
— А тепер?
— Коли Фарзад захворів і лежав на тому ліжку, не реагуючи навіть на поцілунки, я зрозумів, що приховую це, бо став жадібним. У моєму серці сердець цей секрет був занадто чудесним, щоб ним ділитися, і деякий час приносив задоволення, бо він був лише мій.
— Така людська природа,— сказав я.— І тепер ви можете усе виправити, як праведник.
— Хіба ти не розумієш? Я не протестував, коли поліцейський побив Фарзада, бо не хотів зірвати пошуки. Я за скарб пожертвував власним сином!
— Аршане, не ви вдарили свого сина в голову. І, до речі, Блискавичний Диліп мене теж кілька разів бив в голову, але тромбів не утворилося. Просто сталося все недобре і невчасно, і це не ваша провина.
— Я був... таким егоїстом.
— Ну, тепер ви можете стати щедрим, можете дозволити собі знайти найкращих лікарів і спеціалістів з усього світу і привезти їх до Фарзадового ліжка. Аршане, ви можете вилікувати його цим скарбом.
— Ти справді так вважаєш?
— Я не знаю. Я нічого не знаю. Але гадаю, потрібно спробувати. Хай що ви зробите, але ви маєте розповісти іншим про скарб. Кожен день мовчання розриває ще одну ниточку їхньої довіри. Ви маєте зробити це зараз, Аршане, сьогодні ж.
— Твоя правда,— погодився він, випростуючись.— твоя правда.
— Але перед цим владнаймо одну річ. Я не хочу ніякої частки цього скарбу. Я більше ніколи не хочу про нього чути, якщо ви не проти.
— Що це означає?
— Кажу, що мені це все не треба, і я його не хочу, і більше ніколи не хочу про нього чути. Ви ж розумієте мене, правда?
— Химерний ти чоловік, Ліне,— здивувався він.— Але подобаєшся мені.
Я провів його до дверей будинку. З того боку ми почули Анагіту. Вона виголосила непогану тираду, і все це ще до того, як відчинити двері.
— Я спекла сім хлібин для молитов про Фарзада,— верещали на нас зачинені двері,— а ти не можеш прийти додому вчасно!
Але, прочинивши двері, вона побачила його обличчя, зойкнула — і міцно його обійняла.
— Що таке? — охнула вона.— У чому справа, коханий?
— Я маю дещо тобі розповісти, люба,— сказав Аршан, спираючись на неї, доки вони крізь червоні штори йшли до перекопаної печери.— Поклич усіх.
— Ну, звісно ж, рідний,— мовила вона, підпираючи його своїм плечем.
— Вибач за той хліб, люба,— неуважно мовив Аршан.
— Дорогенький, навіть не згадуй про це.
Я вийшов. Ніхто й не помітив. Я радів.
Стоячи на вулиці й ловлячи таксі, щоб забрати свого мотоцикла, я почув вигуки, крики і щасливе верещання з будинку трьох родин.
Я повернувся до свого мотоцикла і заплатив малому, який за ним наглядав. Але він віддав мені гроші назад, та ще своїх додав, а це було погано.
Поки мене не було, він сидів на моєму мотоциклі. Він був «дрифтером». Його фішкою стало сидіти на чужих мотоциклах і в чужих авто, щоб прокручувати свої справи. Він саме закінчив продаж наркоти, сидячи на моєму мотоциклі, а тепер ділився прибутком. Коли я був із санджайською компанією, то йому б навіть на думку не спало використати мій транспорт для роботи. Це було порушенням субординації, і він це знав. Йому було цікаво, чи знаю про це я.
Я схопив його за комірець сорочки і заштовхав ті гроші хлопцю в кишеню.
— І що це ти в біса робиш, Сиде, використовуючи мого мотоцикла?
— На вулиці зараз зовсім погано, Лінбаба! Афганці на Мугаммед-Алі-роуд, а скорпіони вже під ліжком. Люди вже не знають, де можна торгувати наркотою.
— Вибачся.
— Мені дуже шкода, Лінбаба.
— Не переді мною, а перед мотоциклом. Ти мав наглядати за ним. Проси пробачення.
Він нахилився до мотоцикла, склавши докупи руки, а я тримав його за сорочку. Сид був дуже слизьким типом, і ми обоє знали: якщо він почне тікати, то мені доведеться їхати, а не бігти, щоб його догнати.
Він приклав складені руки до лоба.
— Мені дуже прикро, мотоцикле-джі, за мої погані манери,— палко мовив він.— Я обіцяю поважати тебе в майбутньому.
Він потягнувся, щоб його попестити, але я не дозволив.
— Уже досить. Більше такого не роби.
— Ні, сер.
— І перекажи іншим «дрифтерам» триматися від нього подалі.
— Так, сер!
Я поїхав на концерт на Бек-Бей, обравши шлях, який не пролягав повз будинок Аршана. Я не хотів думати про скарб чи про юного Фарзада, який лежав у комі десь у лікарні. Мені було сумно, настільки сумно, що хотілося послухати джаз.
Я припаркувався біля мотоцикла Навіна, поруч з юрмою з п’ятдесяти чи шістдесяти студентів, які сиділи на березі. Джаз піднімав людей до однакових висот. Я стояв скраю, тримаючи руки в кишенях куртки. Я гойдався на хвилях мелодії з думками про Карлу, знаючи, як би їй усе це сподобалося.
— Музиканти — сволота,— пробубнів Навін, приєднуючись до мене.
Він дивився на Діву, яка з обожнюванням на обличчі сиділа біля ніг дуже талановитого вродливого гітариста на ім’я Раґав. Він був гарним хлопцем і моїм другом, але Навін не помилявся.
— Справді.
Діву не впізнав би ніхто, крил її подруг — багатеньких дівчат-Дів, які були з Дідьє і сиділи окремо від основної юрми на галявинах Бек-Бей.
На ній не було ні краплини макіяжу. Бінді[124] у неї на чолі було скляним, сережки — мідними, а браслети — пластиковими. Її одяг і сандалії походили з крамниці в нетрищах — остання мода дівчат цього регіону.
Їй усе це личило, як і дівчатам з нетрищ. Але присутність Дів з її заможнішого життя бентежила мене.
— Дівчата теж тут? — запитав я.
— Я не зміг їх утримати,— зітхнув Навін.— Діва каже, що вони присягнулися мовчати. Я мав їй це дозволити. Ліне, вона майже два тижні ув’язнена в нетрищах. Їй це потрібно.
— Гадаю, ти маєш рацію. До того ж студенти навряд чи її впізнали. Вона досить добре
