Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

Абдулла залишив мотоцикли у зв’язкового на сусідньому СТО і повів нас довгою стежкою через перешийок до невеличкого острова-гробниці святого.

Ми всі вже здійснювали цей гангстерський ритуал — нічну прогулянку до гробниці святого перед битвою.

Хаджі Алі, а колись просто заможний торговець з Узбекистану на ім’я Алі, віддав увесь свій статок бідним й вирушив на прощу до Мекки.

Він об’їхав усі куточки світу, до яких міг дістатися подорожній. Це було досить важко, бо це було п’ятнадцяте століття, але він побував усюди, носячи всі свої речі на спині й вивчаючи все, що можна було вивчити.

Як людина з добрим смаком, він оселився в Бомбеї і уславився своєю побожністю у місті та за його межами. Він помер під час щорічного хаджу[121]. Труна з його тілом загубилась у морі, але її якимось дивом викинуло на узбережжя Бомбея, де й побудували гробницю.

Раз на добу, під час припливу, море затоплювало стежку до гробниці Хаджі Алі, і вона губилася під загрозливою водою. Так наче святий говорив: «Прошу, досить»,— звільняючись зі світу наших гріхів і мук завдяки тій затопленій стежці, що дозволяло йому спокійно поспати, щоб відновити його сили як одного з найвеличніших захисників міста.

Тієї ночі стежка через море була суха і майже безлюдна. Вітер був сильний, поривчастий. Ми були самі — шість гангстерів на дорозі до острівної гробниці, а місячне сяйво залишало довгі тіні на дзеркалі мілкого припливу.

По обидва боки від нас виднілося округлене каміння, чорні мокрі речі чіплялися до шляху для захисту, їхні спини зігнулись у напрямку моря.

Пахощі, що курилися оберемками завтовшки як копито верблюда, заповнювали повітря ароматом набожності.

На шляху до острівного храму, що пролягав через море, я не дотримувався ритуалу. Гангстери, які збиралися на війну, ішли до храму, думаючи про шкоду, якої вони завдали в минулому, просили прощення у гробниці й виходили з храму готовими до пекла. Того разу я так не зробив.

Я думав про Карлу і про те, які ми були ображені під час останнього прощання.

Я не думав про те, хто мене замовив. Список підозрюваних був довгий, і я не міг його скоротити, добре подумавши. Та як з’ясувалося, Абдулла скоротив його за мене, поки ми йшли через море по кам’янистій смузі, що з’єднувала узбережжя.

— Ти не запитав, хто призначив винагороду.

— Я вирішив пережити цю добу, а потім дізнатися,— відповів я.

— І чому ж ти не хочеш знати?

— Бо коли дізнаюся, то захочу щось йому зробити. І буде краще, якщо я це робитиму після того, як мене не намагатимуться вбити.

— Це був ірландець.

— Конкенон?

— Так.

Прийшла моя черга реготати, і дуже вчасно.

— Добре бачити тебе в доброму гуморі,— сказав Раві, ідучи на крок позаду разом з Шахом, Команчі й Високим Тоні.

— Ні,— заливався я,— це взагалі не смішно, але водночас це дуже, дуже смішно. Я знаю цього хлопця. Я знаю Конкенона. Це його уявлення про розіграш. Саме тому пропозиція закінчиться через добу. Він з мене знущається.

Я не міг пояснювати, бо занадто сильно сміявся, а потім хлопцям теж дійшло, усім крім Абдулли, і вони теж почали реготати. Щоразу як вони намагалися заспокоїтися, то згадували, що не подумали про це перші. Потім вони почали обмінюватись іменами параноїдальних друзів, з яких теж можна було так пожартувати, і знову впадали в істерику.

— Я обожнюю цього хлопця,— вирішив Раві.— Маю з ним познайомитися. Ну, я, звісно ж, його вб’ю, але спочатку маю з ним познайомитися.

— Я також,— мовив Високий Тоні.— Це той тип, якого Абдулла поранив у ногу?

— Саме той.

— Двічі,— виправив Абдулла,— в одну й ту саму ногу. Тож тепер ви бачите, що милосердя — це чеснота, яку ліпше приберегти для доброчесних, а не для демонів, як цей чоловік.

Хлопці почали сміятися ще дужче. У певному сенсі це був добрий знак. Одного з наших людей убили. Чоловіка, якого ми всі любили. Мені теж загрожувала смерть, але нам не було настільки лячно, щоб не вирегочувати. Молоді вуличні солдати заспокоїлися після грізного погляду Абдулли, і ми закінчили прогулянку до узбережжя.

Прогулянка до гробниці Хаджі Алі перед війною була образою для святого, чия труна на хвилях дива допливла аж до Міста-Острова, назавжди його благословивши, і ми це знали.

Але ми також знали, чи змушували себе повірити, наче святі пробачають те, чого остерігається світ. І тієї миті, під час прогулянки, ми були певні, незважаючи на святотатство, що він знає про нашу любов — вічно терплячий святий, який слухав наші гангстерські молитви, поки спав у морі.

Розділ 54

Розіграш Конкенона (потому як я його пережив) був благословенням, бо це сполохало вбивчо налаштованих змій з високої трави небезпечних джунглів Колаби. Абдулла і Дідьє відвідали кожного горлоріза, який цікавився винагородою за моє життя, і добре їх віддухопелили, щоб не лізли, якщо раптом за мене знов призначать винагороду.

Я полював на Конкенона по всьому місту, слідуючи за кожною, навіть найтоншою, ниточкою. Часом пошуки заводили мене на найвіддаленіші околиці з непрохідними дорогами. Я багато часу провів у сідлі, здебільшого думаючи про Конкенона. Але ірландець так і залишився привидом, чуткою, відлунням глузливого сміху, тож я нарешті мусив хоч тимчасово задовольнитися тим, що коли його не можна знайти, то він і не становить загрози.

Карла й досі бісилася. Ставилася до мене холодно й цілі дні не показувалась мені на очі. Я намагався теж на неї злитися, але якось не виходило. Я гадав, що вона не мала права приховувати того листа, особливо після того, як його автор замовив моє вбивство. Я почувався скривдженим, але занадто сильно сумував за нею. Мало знав я кращого в житті, ніж ті дні, які ми проводили з нею разом, близькі та щасливі.

— Хочеш, наведу чітку ознаку того, що ти знайшов свою споріднену душу? — якось сказав мені нігерійський контрабандист.— Ти просто не здатний ображатися на неї. Я маю рацію?

Він-таки мав рацію, але водночас і помилявся: споріднені душі здатні довго ображатися, а Карла й досі злилася. Але ця льодовикова відстань принаймні означала, що я не мусив розповідати про жарт Конкенона. Я знав, що вона про нього чула. Я знав, що вона його оцінить і знайде десяток кмітливих способів дражнити мене з