Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

У мене були друзі в Сингапурі. Вони запрошували мене стати білим обличчям у їхньому індокитайському валютному кільці. Це був добрий заробіток у безпечному місті, де всі давали тобі спокій, якщо поважати місцеві правила і нікого не кривдити.

Я неодноразово про це думав. Але з часом усе одно відкидав усі варіанти. І важко було вирішити, чи було це саме місто, чи жінка, яка мене не відпускала.

З серйозним настроєм я повернувся до готелю «Амрітсар», сподіваючись побачити там Карлу. Мої люди попередили, що вона вийшла з галереї годину тому. У мене був для неї подарунок на честь примирення.

Кілька друзів, які грали в джазовому гурті, розповіли мені, що збиралися прихопити кілька акустичних інструментів для імпровізованого виступу біля моря, на Колаба-Бек-Бей. Це була унікальна нагода, її улюблений подарунок.

— Ви з нею якраз розминулися,— сказав Дідьє, піднімаючи погляд від захаращеного стола.— Вона була тут лише кілька хвилин. Карла була не сама. Вона була з Таджем.

— Хто такий у біса Тадж?

— Рослявий митець, дуже привабливий, з довгим волоссям. Він зліпив Енкіду, який стоїть цього місяця біля входу в «Джаганґір»[123]. Він дуже талановитий.

— Митці,— мовив я, згадуючи скульптора.

— Справді,— погодився Дідьє.— І чому ми крутимося навколо музикантів і художників?

— Це сексуально,— вирішив я.— Художники змушують роздягатися, а музиканти змушують кінчати.

— Митці — сволота,— просичав Дідьє.

— Справді. Карла казала, коли повернеться?

— Ну...

— Що?

— Ну...

— Дідьє, чому я не можу про це знати?

— Вона сказала... що повернеться... за два дні, Ліне. І гадаю, вона це серйозно. Вона прихопила свою зброю. А ще того рослявого митця — Таджа.

Я довго мовчав, але, мабуть, скреготів зубами чи хрускотів кісточками пальців, бо Дідьє підвівся й обійняв мене.

— Ліне, хай що сталося, завжди є алкоголь,— нагадав він, тримаючи мої плечі на відстані витягнутих рук.— Давай епічно налигаємося. В тебе є улюблене місце забуття?

— А знаєш, Дідьє, ти маєш рацію. Нам усе одно потрібно їхати.

— Їхати?

— Щоб послухати «Аум Азаан» — джазовий гурт Раґава. Вони сьогодні грають. Це неофіційний концерт у Бек-Беї. Я сподівався, що Карла захоче піти. Але все одно ходімо повеселимося.

— Ліне, ти співаєш мою пісню,— тріумфально відповів Дідьє.— Але я візьму таксі, якщо ти не проти.

Розділ 55

Я сам-один доїхав до місця проведення концерту, але, минаючи відділок Колаби на шляху до Кафф-Парейді, помітив Аршана, який стояв посеред дороги. У нього в руці був довгий зазублений ніж. Аршан горлав.

Зупинившись, я підійшов до нього. Почала збиратися юрба, але люди трималися осторонь. Копи його або ще не помітили, або вирішили не реагувати.

— Як ви, дядечку? — запитав я, зупиняючись зовсім близько.

— Цей боягуз! — горлав Аршан.— Він копнув мого хлопчика, і тепер Фарзад у лікарні з кровотечею в мозку! Вийди і бийся зі мною! Ти мене чуєш, Блискавичний Диліпе!

— Ого, Аршане, притримайте коней, тихіше.

Нікому не виграти нерозважливої бійки з копами. Якщо у вас вистачить запалу і гарячої моці, аби відігнати кількох копів, вони завжди повернуться з підкріпленням. А якщо ви їх і подолаєте, ті повернуться з друзями, і тут, якщо не встигнете втекти, вас усіх повбивають. Ось що означає мати поліцію: люди згоджуються на існування сили, яка не може дозволити собі програти.

Це — частина неписаної угоди, яку поліція укладає зі своїм містом: копи щодня ризикують своїм життям, неначе злочинці, й вони не можуть стерпіти пряму атаку на свою організацію. Копи і злочинці завжди кусаються у відповідь, якщо вкусити їх. Це таке правило. І копи завжди кусаються останніми.

Я тихенько розвернув Аршана і повів з дороги на тротуар неподалік. Забрав у нього кухонного ножа й віддав його одному з вуличних хлопців.

За рогом була стоянка таксі. Я запхав Аршана в одну з машин і попросив водія зачекати. Залишивши мотоцикла в безпечному місці, я покликав іншого вуличного хлопчину, щоб той наглянув за моєю лялечкою, поки не повернуся. Коли я повернувся до таксі, то Аршан уже ридав.

Я сів біля водія, вказуючи йому дорогу до маєтку з потрійним фасадом на Кафф-Парейді. Аршан розтягнувся на задньому сидінні, рука затуляла обличчя. Коли таксі вже виїхало на вулицю, я обернувся і побачив Блискавичного Диліпа, який стояв під аркою поліційного відділку, упершись кулаками в стегна.

Аршан зупинив таксі ще до того, як ми дісталися будинку, стверджуючи, що має поговорити зі мною наодинці. Неподалік була крамниця чаю, де я сидів колись із Конкеноном після бійки зі скорпіонами. Ми сіли в захищеному місці під блакитним поліетиленовим навісом, натягнутим між деревами.

Аршан задихано зробив кілька ковтків чаю.

— Розкажіть мені про Фарзада.

— У нього постійно боліла голова. Я був настільки злий, що вже раз пішов сюди на розбірки з Диліпом, але ти завернув мене додому. Головний біль погіршився. Нарешті ми переконали Фарзада перевіритись, і в нього виявили величезний тромб. Лікарі сказали, що це сталося внаслідок удару в голову.

— Це жахливо. Мені шкода, Аршане.

— Поки мого хлопчика оглядали, він знепритомнів. Лікарі одразу ж перевезли його нагору, у відділення інтенсивної терапії. Відтоді він лежить там. Уже сімдесят дві години — і не приходить до тями.

— Узагалі?

— Він у комі, Ліне.

— Де він?

— Лікарня «Бгатія».

— Це хороша лікарня,— запевнив я.— З ним буде все гаразд.

— Він помре,— сказав Аршан.

— Ні. Ви йому не дасте. Але у Фарзада не буде причин жити, коли він отямиться, якщо ви дозволите Блискавичному себе вбити. Пообіцяйте мені, що більше такого не робитимете.

— Я... я не можу.

— Можете. І мусите. Люди розраховують на вас.

— Ти не розумієш,— мовив він.— Я його знайшов.

— Що ви знайшли?

— Я знайшов скарб.

Десь почало дзвонити: люди молились у місцевому храмі, калатаючи невеличкими ручними дзвониками.

— Той самий скарб?

— Так.

— Коли?

Він як у тумані втупився на свої ноги, порожня склянка чаю вислизала з пальців. Я зловив її на льоту й поставив на землю.

— Два тижні тому.

— Родичі, мабуть, в екстазі, навіть у такі сумні часи.

— Я їм не розповів.

— Що? Ви маєте розповісти їм.

— Спочатку,— тихенько почав він, звертаючись до себе,— я