Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

Вуаль звисала з мантильї[128], що трималася високо над головою і була зроблена з чогось чорного і блискучого: я ставлю на мертвих павуків. Мереживна вуаль торкалася чорної тафтової сукні, яка торкалася землі, ховаючи ноги.

Мадам Жу, мабуть, обрала туфлі на дуже високій платформі, бо вуаль на тій манюсінькій жінці була на рівні моїх очей. Сяйво проходило крізь вуаль, освітлюючи обличчя знизу.

Гадаю, що це все було, щоб вразити її легендарною красою. Не вийшло. Мадам Жу ще й досі сміялася.

— Знаєте, мадам, я дуже втомився,— сказав я.

— Сьогодні помер твій друг Вікрам,— випалила вона, вимикаючи світло.

Мені дійшло. Світло було не для того, щоб спокушати, а щоб лякати. У раптовій темряві її обличчя стало живою тінню.

— Вікрам?

— Ковбой,— мовила вона.— Він мертвий.

Я люто втупився в чорний простір, за яким ховалося обличчя, і думав про її метальників кислоти і про Карлу.

— Я вам не вірю.

— Це правда,— запевнила вона.

Вона трохи нахилила голову набік, спостерігаючи за мною невидимими очима.

Я спостерігав за метальниками кислоти. Я бачив їхніх жертв. Кількох навіть знав — людей зі спотвореним обличчям — розтягнутою маскою зі шкіри, з дірочками для неіснуючого носа й рота, щоб дихати, і повною відсутністю очей.

Вони жебракували біля прогулянкової смуги, спілкуючись за допомогою дотику. Спогади про них розлютили мене ще більше, а це було добре, бо я боявся.

— Як ви про це дізналися?

— Тепер це вже офіційні дані,— відповіла вона.— Розпочали розслідування. Він наклав на себе руки.

— Цього не може бути.

— Може,— прошепотіла вона,— і є. Він купив тижневу норму героїну, та вколов його увесь за один раз. Там була передсмертна записка. Я маю копію. Бажаєш її побачити?

— Знаєте, мадам, ми лише вдруге зустрічаємось, а я вже мрію, щоб і першого разу не було.

— Це я дала йому наркотики,— поділилася мадам Жу.

«Ой ні,— благав мій розум.— Прошу, ні».

— Моє найдешевше вбивство,— зізналася вона.— Якби ж усі люди, яких я ненавиджу, були наркоманами! Це зробило б моє життя набагато простішим.

Вона розреготалась. Я важко дихав. Нелегко було наглядати за ними чотирма — п’ятьма, якщо рахувати павука завбільшки як невеличка жіночка на ім’я мадам Жу.

Провулок під аркою був темний і безлюдний. На вулицях теж нікого не було.

— Він мене надурив,— просичала вона,— та ще й на коштовностях. Мене ніхто не дурить. І особливо на коштовностях. Це попередження, Шантараме. Тримайся подалі від неї.

— А чому б вам не повернутися й особисто поговорити про це з Карлою? Я б не проти подивитися на це.

— Не від Карли, ти дурню, а від Кавіти Синг. Тримайся подалі від Кавіти.

Я повільно дістав ножа. Близнюки витягнули з рукавів кийки. Метальники кислоти змінили позиції, готуючись до дії.

Мадам Жу була лише за ривок від мене. Якщо правильно використати момент, то я зміг би підняти її та кинути в метальників кислоти. Це вже був план. Цей план був за мить від здійснення.

— Ну ж бо,— сказав я.— Кінчаймо з усім.

— Не сьогодні,— мовила вона, відходячи.— Але я певна, що ти вже не вперше чуєш ці слова.

Вона повільно задкувала, тупцяючи на своїх платформах і загрібаючи сукнею по землі, й тафтова тінь розлякувала щурів назад до їхніх нір.

Метальники кислоти розбіглися. Близнюки задкували водночас із мадам Жу, вищирившись до мене.

Спершу мадам Жу погрожувала Карлі, а потім перемістила увагу на Кавіту. Мадам уже давно зникла, коли я змусив себе не думати кинутися їх переслідувати і покінчити з цим усім. Але вже досить трупів, досить трупів на одну ніч.

Я пішов до своїх кімнат, щось випив, випалив останню невеличку часточку божественної Лайзиної коноплі, трохи потанцював під якусь музику, а потім розгорнув свого записника.

Фаріда з Аміром немає. Ганумана з Дандою немає. Човни з хатами на пляжі згоріли. І Вікрама теж немає. Вікрам — пасажир потягу кохання, Вікрама немає.

Зміна — це кров часу. Світ змінювався поза часом і рухався піді мною, неначе кит, що ширяв у повітрі.

Нещодавно померлі також стають пращурами. Ми поважаємо ланцюг життя і любові, коли звеличуємо життя й оплакуємо смерть. Ми всі це знаємо і всі це кажемо по смерті коханих.

Але навіть знаючи, що смерть — це правда, а ми себе годуємо вигадками, біль втрати — це те, чого неможливо заперечити, ну, за винятком зраненої ніжності.

Плач — це хороша штука. Він нераціональний і не може таким бути. Це непорочність за межами раціоналізму. Це наша сутність і дзеркало того, чим ми станемо. Любов.

Я оплакував Вікрама. Я знав, що його не вбили, а відпустили: він — в’язень душі, приречений на вічну втечу. Але я все одно заповнив порожній колодязь танцями і слізьми.

І я голосив, і марив, і писав якісь дивні речі, що мали справдитися на сторінках мого записника. Моя рука бігала по сторінках туди-сюди, наче звір у клітці. Коли мій зір розплився і ті написані чорні слова здалися чорним мереживом з вуалі мадам Жу, я заснув посеред павутини кошмарів, пійманий, чекаючи, поки підповзає смерть.

Частина X

Розділ 57

Гріх — це роз’єднання, і нічого нас так цілковито не роз’єднує, як великий гріх — війна. Боротьба за контроль над південним криміналітетом спровокувала друзів стати ворогами, ворогів — нападати без попередження, а копів — прохати про мир, бо ворожнеча руйнувала бізнес для всіх.

Скорпіони перегрупувалися під керівництвом Вішну, покликавши до Бомбея ще двадцятьох людей з північного штату Уттар-Прадеш. Вони були досвідченими вуличними бійцями, і протягом тижня після їхнього приїзду нові скорпіони відібрали в санджайської компанії фонтан Флори та район Форту.

Помітивши часткову анексію своєї імперії, санджайська компанія блискавично відреагувала на північне вторгнення: вони вбили свого ватажка менш ніж за сто метрів від його маєтку.

Другий Гусейн — перший солдат, який бився за Хадербгая кількадесят років тому, вийшов перед автомобілем Санджая, коли бос злочинців покидав свій маєток. Гусейн стріляв зі своєї зброї, аж поки Санджай і два його афганські вартові не загинули.

Він перейменував компанію на свою честь, як часто роблять царевбивці, й підніс хлопчика-короля Тарика до повноцінного члена