Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

— Я... вирішив, що краще бути підготовленим,— відповів Дідьє.

— Покажи мені.

— Я б теж хотів побачити візитівку,— додав Навін.

— Я теж,— погодилася Діва.— Давай-но, французику.

Він неохоче роздав візитівки, і ми почали роздивлятися їх біля вуличного ліхтаря.

БЮРО ВТРАЧЕНОГО КОХАННЯ

Дідьє Леві — повелитель кохання

Навін Едеїр — повелитель втраченого

На зворотному боці картки було зображення чогось, схожого на слухаюче вухо, зі словами:

Базіки дозволяють світу крутитися

Апартаменти №7, готель «Амрітсар», «Метро», Бомбей

— Як гадаєте, може це занадто... слабенько? — щиро поцікавився Дідьє.

— Повелитель втраченого? — повторив Навін.— Чоловіче, це неначе щось із Толкієна.

— І навіщо вухо? — наївно запитав я, а мав би не розтуляти рота.

— Але ж, Ліне! Ти проти лише тому, що кілька місяців тому відірвав чоловікові вухо,— запротестував Дідьє.

— Не повністю,— запротестував у відповідь я.— І взагалі, Дідьє, то тепер це сьомі апартаменти, а не сьомий номер?

— Почекай-но хвилинку,— підключилася Діва, поклавши мені на груди долоню, неначе невеличкі садові граблі.— Ти відірвав комусь вухо?

— Навіне,— звернувся я,— прошу тебе втрутитися.

— Діво...— почав Навін.

— Не хочу нічого ні від кого з вас чути,— заявила Діва.— Аж поки не сяду до свого лімузина. Де лімузин?

Ми втупились у неї.

— У тебе немає лімузина,— повідомив Навін.— Відтепер. Я відіслав авто і водія назад до маєтку.

Вона почала сміятися, але ми не приєдналися, тож дівчина схопила сорочку Навіна, почала смикати її вниз-угору руками, доки не розірвала.

— Ти... в біса... зробив... що?

— Діво, прошу довіритися мені в цьому,— мовив Навін, запихаючи шматки своєї сорочки в штани.

— Довіритися тобі? Я вже довірилася, а ти втратив моє бісове авто! А ти знаєш, як далеко може пройти чи пробігти дівчина в цих туфлях? Саме для цього створені лімузини, ідіоте, для бісових черевиків! Де моя чотирьохколісна коробка для взуття, Навіне?

— А ми можемо поговорити про це не на центральній вулиці? Трохи далі, за перехрестям, є провулок.

— Ти, мабуть...

— Будь ласка, міс Діво,— втрутився Дідьє.— Ви, напевно, маєте розуміти, що сюди не прийшли б троє чоловіків і не звернулися б до вас, якби не хвилювалися і не вважали це доцільним.

Вона подивилася на кожного з нас, а потім кинулась геть. Заскочила у провулок — і зупинилася на половині шляху, притулившися спиною до стіни.

Одну ногу вона підняла, щоб обіперти об стіну. На дівчині була елегантна жовта спідниця, біла блузка з високим коміром і босоніжки з ремінцем на щиколотці. Її спідниця мала боковий розріз, який завдяки позі демонстрував короткі гарні ноги. Вона була з дівчат, які уміють позувати, вона позувала для всіх журналів у країні.

Я глянув на Навіна. Він вивчав її очима кохання: пристрасті, позбавленої жадання. «Ми, круті хлопці, западаємо швидко і западаємо круто»,— сказав одного разу Дідьє. І не було жодного сумніву, що Навін Едеїр — індійський ірландець — був крутим хлопцем, який уже падає.

Навін дозволив Діві перебіситися. Вона була вперта і горда. Він знав, що мав бути брутально чесний, щоб отримати шанс переконати її в небезпеках, які чекали попереду.

Їй відкрилися всі кручені угоди, що опиняються під ногами гангстера, брудного політика чи копа, який на нього полює. Діва опустила ногу зі стіни і випросталася, готуючись.

— Загроза дуже реальна, міс Діво,— ніжно мовив Дідьє.— Ми всі обміркували цю справу і дійшли висновку, що ваша безпека під загрозою.

— Це погані хлопці,— сказав Навін.— А твій батько оточений хорошими хлопцями, яким не довіряє. Гадаю, що саме тому захищати тебе він доручив мені, наказав не повертатися до маєтку.

— Матусю,— тихенько застогнала вона, гукаючи привида.

— Я рекомендую поїхати, міс Діво,— порадив Дідьє.— Негайно і далеко. Для мене буде за честь усе організувати. Лін може надати фальшиві документи. Грошей достатньо. Ви будете в безпеці, доки проблема не вирішиться.

— Я не поїду, доки мій татко тут,— набурмосилася вона.— А якщо він потрапить до в’язниці? Я буду йому потрібна. Незважаючи на те, що ще доведеться робити, я не полишу Бомбей, доки він тут.

— Альтернативою є переховування тут, у нетрищах неподалік,— розповів Навін.— Саме це я й намагався тобі донести.

— Нетрища? Спочатку ви розповідаєте, що мій батько став шахраєм і що інші шахраї намагаються його вбити, тож можуть мене викрасти або вбити, а це вже далеко не вперше, і тепер...

— Усе... усе дуже погано,— мовив Навін.— Маю на увазі, що вже казав це тобі, Діво. Я й сам переляканий. Прошу, послухай нас.

— Я жив там, Діво,— розповів я.— У нетрищах ти будеш у безпеці, й це має бути ненадовго.

— Нетрища? — повторила вона, знову намагаючись завестися, але опору залишилося небагато.

— У тебе є хтось близький, кому можна довірити своє життя? — запитав Дідьє.

Худенька світська левиця здригнулася, неначе він її шокував більше за промахи батька чи небезпеку для власного життя. Діва відступила на півкроку, а потім узяла себе в руки.

— У мене є лише далекі родичі, але нікого близького. Моя мама була єдиною дитиною, як і я, а татів брат помер два роки тому. Після маминої смерті залишилися лише ми з батьком. Я нікуди не поїду.

— Переховування в цьому місці, міс Діво, не буде приємним,— мовив Дідьє.— Люди там цивілізовані, але умови примітивні. Ви бажаєте обдумати все ще раз?

— Я не їду.

— Я ж казав,— мовив Навін, поправляючи наплічника.

Вони ще розмовляли, а я відійшов, щоб перевірити кінець провулку.

Вулиця в кінці провулку вела до білих арок і круглих вікон Всесвітнього торгового центру, а потім до нетрищ, які розпочиналися трохи далі.

Усе було тихо. Жителі тротуарів уже влаштувалися на сон. Шалені собаки, жадаючи приходу своєї години влади, смикалися, стрибали й гавкали. Переді мною прошмигнув майже порожній автобус. Його боки прикрашали кіноафіші, неначе герби — бойових слонів.

Вуличні ліхтарі