Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

— А ти став темою для розмов,— сказав Абдулла, поки ми наминали масалу-досу[117] й пельмені з манговим соусом.— ДаСилва запропонував парі на те, що ти не доживеш і до кінця місяця.

— Хтось на нього погодився?

— Звісно ж, ні,— між жуванням мовив Абдулла.— Я відгамселив ДаСилву бамбуковою палицею. Він відмовився від парі.

— Круто.

— Зараз беруться до уваги слова Санджая, а той хоче, щоб ти жив.

— Як кіт, який бажає залишити мишку живою?

— Швидше як тигр і мишка,— відповів Абдулла.— Він вважає скорпіонів котами, які ненавидять тебе більше, ніж ДаСилва.

— То для Санджая я — мішень чи корисна можливість відвернути увагу?

— Останнє. Він не очікує, що ти довго протягнеш за межами компанії. Але ти став корисним, в особливий спосіб.

— Га?

— Поки ти живий, то дратуєш інших.

— Дякую.

— Немає за що. Особисто я переконаний, що ти дратуватимеш навіть після своєї смерті. Це рідкісна здатність.

— І ще раз дякую.

— Немає за що.

— Які в мене шанси займатися бізнесом?

— Він не вважає, що ти проживеш досить довго, щоб розпочати бізнес.

— Мені дійшло. Але якщо я дотягну, скажімо, до післязавтра, коли все стартує, то як поводитися?

— Санджай мене запевнив, що він тебе ліцензує, як і всіх інших, але за вищими відсотками.

— А ще кажуть, що мафіозні боси не мають серця. А я зможу виробляти власні паспорти?

— Він не вважає, що ти зможеш...

— ...прожити так довго. Але якщо таке станеться?

— Санджай сказав, що тобі заборонено наближатися до паспортної фабрики. Твій юний асистент Фарзад особисто приходив до Санджая, щоб попросити дозволу вчитися в тебе. Санджай сказав, що він не думає...

— ...що я проживу так довго, правильно, але він же цього повністю не виключає?

— Ні. Він наказав Фарзаду не контактувати і не розмовляти з тобою.

— А якщо я придбаю власні прилади і почну фальшувати документи?

— Він не вважає...

— Абдулло,— зітхнув я,— мене не хвилює переконання Санджая, що я не доживу й до кінця зими. Я поважаю лише власну думку з цього приводу. Лише скажи Санджаю, що може прийти та мить, коли йому теж знадобиться один з моїх паспортів. Якщо його таке влаштує, то я б хотів почати власне виробництво. У мене це добре виходить, і це злочин анархістів. Спробуй переконати Санджая, гаразд?

— Джарур, брате.

Приємно було почути від нього слово «брат», але я не знав, чи Абдулла прийняв моє дезертирство від компанії, чи просто його власне незадоволення штовхало його ближче до мене-ренегата.

— Ти збираєшся зайнятися усіма справами Дідьє? — запитав він.

— Не всіма. Я відмовився від торгівлі наркотою. Компанія може зайнятися цим, якщо є таке бажання. Амір, наприклад. І повіями також. Вони можуть прибрати до рук усю мережу повій у Південному Бомбеї. Я простив усі їхні борги і відпустив. Вони десь там, займаються власними справами. Але компанія, мабуть, може з ними передомовитися, гадаю.

— Усе буде виконано ще до ночі,— низьким голосом проспівав Абдулла, розкочуючи склади.— То без наркотиків і дівчат що конкретно в тебе залишиться?

— Усі валютні спекулянти залишаться мені. Мені вистачить цього десь на місяць, щоб перевести принаймні п’ятнадцять трейдерів чорного ринку з фонтану Флори на Колабський ринок. Якщо все вигорить, то я непогано влаштуюся. А на додачу я спеціалізуюся на годинниках і техніці. Кожен вуличний ділок спочатку приноситиме речі мені, а вже потім усім іншим покупцям. Гадаю, що зможу все налаштувати.

— Годинники? — здивувався він, грізно насупившись.

— Колекційні годинники дорого коштують.

— Але ж годинники, Ліне! — раптом майже прогарчав він.— Ти був солдатом у Хадербгая.

— Я не солдат, Абдулло. Я — гангстер, і ти також.

— Ти був одним з його синів. Як ти можеш сидіти тут і розповідати мені про годинники?

— Ну гаразд,— мовив я, намагаючись усе виправити.— То, може, поїдемо на Нариман-Пойнт, і я сидітиму там, розповідаючи про годинники?

Абдулла підвівся з-за столу, вийшов з ресторану і попрямував до мотоцикла. Він не оплачував рахунків у жодному з ресторанів Південного Бомбея. Так вчиняли усі гангстери. Я заплатив, залишив офіціантам чайові та приєднався до нього.

— Справді, слід проїхатися,— погодився Абдулла.

Я прямував за ним до Бомбейського університету, де ми припаркувалися, пройшли через колонади й листяні вулички і опинилися у відкритому спорткомплексі, який називався «Азад-Майдан» і містився позаду студмістечка й інших університетських будівель.

З вулиці спорткомплекс відгороджував паркан із залізними списами згори і лише одним входом, з якого стежка через увесь стадіон вела до університету. Невидиме сонячне озеро золотом відбивалося від кожної поверхні.

Ми з Абдуллою разом йшли попід парканом, якраз біля волохатих бур’янів, що розрослися внизу.

Це схоже було на ті щоденні прогулянки, які ми з іншими в’язнями отримували у в’язниці. Ходьба і розмови, ходьба і розмови колами років.

— Наскільки все погано? — поцікавився я в Абдулли.— Я чув дещо на горі. Як почалася пожежа в будинку скорпіонів ?

Він стиснув губи. Абдулла очікував, що я запитаю про бійню в Колабі й пожежу, яка вбила медсестру в будинку Вішну. Я знав, чому ця медсестра була в будинку. Було цікаво, чи знав Абдулла або хто-небудь з компанії, що в будинку були цивільні. Я не знав цього, коли дзвонив у двері, й не розповів про це ні Абдуллі, ні комусь іншому.

Він видихнув крізь ніс, хмуро стиснувши губи.

— Ліне, я тобі довірюсь, неначе ми ще й досі одна родина. Я не це маю робити, але мушу.

— Абдулло, я надаю перевагу загальній картині, й ти це знаєш. Мені не потрібні інтимні подробиці, хіба що сам інтим. І не порушуй через мене свою присягу, хоч за це тебе й люблю, чоловіче. Лише розкажи мені загальну картину, щоб знати, хто в кого стріляє.

— Це був Фарід,— розповів Абдулла.— Я радив цього не робити. Вогонь не розбирає. А я хотів вибірково повбивати конкретних людей. Їх усіх, раз і назавжди. Санджай вирішив використати вогонь. Фарід усе підпалив, а скорпіони втекли, але медсестра, якої там не мало бути, загинула в пожежі.

— Де зараз