Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
До нас приєднався невеличкий собака-вигнанець: стрибав уперед, а потім відбігав назад, наштовхуючись на мої ноги. Коли я вийшов з нетрищ і попрямував до свого мотоцикла, він приєднався до зграї вуличних собак, які виклично завивали.
Я повернувся у «Амрітсар» — трохи пописати. Ступаючи безлюдною вулицею, я помітив Аршана — батька Фарзада, символічного голови трьох родин, які шукали скарб.
Зараз Аршан не шукав скарбів: він не відводив погляду від поліційного відділка Колаби, що містився через дорогу. Я розвернув мотоцикла і зупинився біля нього.
— Добридень, Аршане! Як справи?
— О, добре, добре,— неуважно відповів він.
— Уже наче пізно,— зауважив я.— А це небезпечний район. Тут банк, поліційний відділок і крамниця брендового одягу, усі в межах двадцяти метрів.
Він посміхнувся, але погляд ні на мить не полишив відділка.
— Я... я чекаю на декого,— туманно пояснив він.
— Може, він уже не прийде. Можу я запропонувати підвезти вас додому?
— Зі мною все гаразд,— знову повторив він.— Зі мною все гаразд, Ліне. Ти їдь.
Він був настільки спантеличений, що навіть руки почали рефлекторно сіпатися — від поганих думок, а його обличчя спотворила гримаса болю.
— Маю наполягти, Аршане,— сказав я.— Поганенький у вас вигляд, чоловіче.
Він повільно повернувся в теперішнє, потрусив головою, прокліпався і погодився на поїздку.
Дорогою додому він не промовив ані слова, а лише неуважно пробурмотів подяку та прощання, поки йшов до дверей свого будинку.
Фарзад відчинив нам двері, зойкаючи від переживань за батька.
— Що сталося, татку? Що з тобою?
— Зі мною все гаразд, хлопче,— відповів він, зіпершись на синове плече.
— Ліне, зайдеш? — запитав Фарзад.
Це була хоробра пропозиція, оскільки хлопчина ще й досі був членом компанії, і ми обоє знали, що Санджай не схвалить моїх гостин.
— Та ні, Фарзаде,— відкараскався я.— Надолужимо в якийсь інший день.
В «Амрітсарі» я повністю роздягнувся і довго мився під душем. Діва, мабуть, обожнювала пінисті ванни з ароматичними оліями в маєтку свого батька, а тепер муситиме митися в маленькому тазику посеред нетрищ, і як усім іншим дівчатам, їй доведеться митися повністю одягненою.
Бідна дитина, подумав я, знову одягаючись, але нагадав собі, що Навін був лише на відстані одного дзвінка від прохання про допомогу. І було цікаво, скільки ще часу знадобиться індійсько-ірландському детективу, аби визнати свою закоханість.
Я приготував сендвіч без хліба, але з тунцем, помідорами і цибулею між шматочками сиру пармезан, випив два пива і ще довго продивлявся схеми чорного ринку від Дідьє.
Він зібрав цілі аркуші нотаток, з біографіями основних гравців, середніми щомісячними прибутками, зарплатами й відкатами. Прочитавши їх, я склав папери на краю ліжка і взяв свого записника.
Там було нове коротке оповідання, яке я намагався написати, про щасливих людей, які робили щасливі речі. Історія кохання. Байка.
Я спробував додати кілька нових рядків до потоку вже скомпонованих слів. Перечитав перший параграф.
Коли справа доходить до правди, то існує два різновиди коханців: ті, які знаходять правду в коханні, й ті, які знаходять кохання в правді. Клеон Вінтерс ніколи не шукав правди ніде і ні в кого, бо не вірив у правду. Але потім, коли він закохався у Шанассу, правда сама його знайшла, і всі брехні, які він собі розповідав, перетворилися на сарану, що годувалася на полях сумнівів. Коли Шанасса його поцілувала, чоловік впав у кому й шість місяців був без тями, поринувши в озеро чистої правди.
Я продовжував битися над оповіданням, але персонажі почали змінюватися, слідуючи власним законам, і перетворилися на знайомих мені людей — Карлу, Конкенона, Діву.
Обличчя розпливлися, мої очі заплющилися, і кожне повернення до тексту було черговою хвилею сили волі. Я почав колихатися в морі реальних та уявних облич.
Записник упав біля ліжка. Нескріплені сторінки з нього розлетілися вихором. Підвісний вентилятор переплутав сторінки моєї щасливої історії з кримінальним синопсисом Дідьє. Його сторінки впали на мої, а мої приєдналися до його, і вітер приписував злочину кохання, а коханню злочин. Поки я спав.
Розділ 49
Ідрис невтомно повторював, що підтвердження приходитимуть постійно. Та якщо вони й приходили, то я їх не бачив, навіть у снах. Ідрис говорив про духовні речі, але для мене у слові «духовний» було єдине — природа. Я не знайшов свого зв’язку з його тенденційним полем, а там, на межі світу, здавалося, що тільки з Карлою у мене є зв’язок.
Я дослідив усі віри, які спромігся знайти. Я вивчив молитви на мовах, якими не розмовляв, і молився з вірянами після кожного запрошення з їхнього боку. Але я завжди швидше знаходив зв’язок з людьми й чистотою їхньої віри, а не з тим релігійним кодом, якому вони слідували. Я часто мав з ними багато спільного, окрім, звісно, їхнього Бога.
Ідрис розповідав про Божественне мовою науки і розповідав про науку мовою віри. Для мене це мало дивний сенс, у той час як лекції Хадербгая на тему космології залишали по собі лише цікаві запитання. Як і будь-який учитель, Ідрис був мандрівкою, а я хотів у цій мандрівці чогось навчитися, але той духовний шлях, що мені видівся, вів лише в ліси, де теревені затихали, аби птахи могли відшукати дерева, і океани, і річки, і пустелі. І кожен чарівний ранок, коли я прокидався, кожен прожитий день, кожен вечір, відданий писанню, тримав у собі невимовну порожнечу запитань.
Я помився, випив кави, прибрав у оселі та спустився до свого мотоцикла, припаркованого у провулку біля будівлі. У мене було призначено зустріч з Абдуллою. Я хотів його побачити і водночас боявся цього, потому як дружба потьмяніла в його очах. Тож я їхав і згадував про Діву Девнані, багатеньку дівчину в дуже бідних нетрищах, чий батько спостерігає, як пісок сіється крізь його пальці. Я вирішив купити їй трохи керальської травички та пляшку кокосового рому і віддати під час наступного візиту.
Коли я припаркував свого мотоцикла біля мотоцикла Абдулли, навпроти готелю «Саураб», то не зразу й неохоче глянув на свого друга, але очі, які