Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

До мене повільно підійшла Діва разом з Навіном і Дідьє. Навін обійняв її. Вона не відсахнулася.

Можливо, він розповів, що наплічник, з якого кепкувала дівчина, був напханий її речами, швидко зібраними в номері «Магешу». Можливо, коли для Діви закрилися інші кохання, вона нарешті відкрилась для Навіна.

Вона вийшла на світло, і я помітив, що дівчина таки перелякалася.

— Усе буде гаразд, мала,— сказав я, змушуючи її глянути мені в очі.— На тебе чекає крута прогулянка з сусідами.

— Я чула, що район дуже поліпшився після твого переїзду,— мовила вона, але вельми невпевнено.— То скажи мені, жителю нетрищ, чи я маю про щось знати?

— Що більше ти там призвичаїшся,— порадив я, коли ми підійшли до широкої дороги біля відкритої вбиральні, яка вела до нетрищ,— то буде краще.

— Саме це сказав психолог,— пробурмотіла вона,— перш ніж я засудила його за сексуальні домагання.

— У нетрищах ніхто не домагається, там дарують любов,— запевнив я.— Але до цього теж потрібно звикнути.

— Я готова,— сказала хоробра налякана світська левиця.— Сьогодні прийму всю можливу любов.

Розділ 48

Дорога була важка: пильна земля і каміння. Праворуч була натягнута сітка, яка відмежовувала сяйливі вітрини, у яких демонстрували товари Всесвітнього торгового центру. Ліворуч було широке поле, де жінки й діти випорожнялися посеред бур’янів, хащ і куп фекалій.

У темряві присіла якась жінка, захована колючими чагарниками. Кілька дітей присіли в кам’янистій траві біля дороги. Коли поруч проходила Діва, то діти усміхалися і віталися: «Привіт! Як тебе звати?»

Коли дорога почала спускатися до моря, ми вперше побачили нетрища: розідрану мантію, накинуту на шматочок узбережжя, що лежить біля сяйливих веж багатіїв, які розташувалися на тому боці маленької затоки.

— Дідько б його вхопив! — вичавила Діва.

Пічні нетрища неначе застрягли у власних темних віках. Світло в будинках з’являлося лише від гасових ламп з ґнотом. Там не було ні електрики, ні проточної води. Пацюки щоночі чорними хвилями металися у провулках, поглинаючи купи сміття, яке залишалося їм, неначе темні пожертви.

Запах гасу, і майже спаленої гірчичної олії, і пахощів, і солоного вітру з моря неподалік, і мила відчайдушної чистоти, і чесного поту, і коней, кіз, собак, котів, мавп і змій,— усі ці аромати атакували Діву, коли ми в світлі смолоскипа пробиралися до будинку Джонні Сигара.

Діва аж витріщила очі, але губи були рішуче стиснені. Вона трималася за Навіна, але її босоніжки на високих підборах упевнено торували шлях по нерівній землі.

Джонні Сигар уже чекав на нас, одягнений у найкращий храмовий одяг.

— Вітаю, Дану,— мовив він, складаючи руки разом і вклоняючись Діві.— Мене звати Джонні Сигар. Сподіваюся, ти не проти, якщо я називатиму тебе Дану. Я всім розповів, що ти моя кузина Дану, яка приїхала з Лондона.

— Гаразд,— невпевнено погодилася Діва.

— Щоб усе було спокійно,— додав Джонні,— я сказав їм, що ти трохи навіжена. Це має пояснити твій запальний темперамент.

— Мій запальний темперамент?

— Ну, Шантарам розповідав...

— Шантарам, так?

— А також я розповів усім, що тебе розшукують деякі люди, бо ти дещо в них поцупила, тож ми маємо зберігати все в таємниці.

— Гаразд... мабуть.

— О так. Тут для крадіїв найбезпечніше місце, після будівлі парламенту.

— Це підбадьорює,— відповіла Діва, посміхаючись.— Гадаю.

— Ти здивуєшся, дізнавшись, скільки знаменитостей переховується в нетрищах з нами. Одного разу тут ховався гравець у крикет. Я не можу повідомити його ім’я, та коли ми разом грали, він розповів...

— Закрийся, Джонні!

З будинку вийшла Сита — дружина Джонні, її червоно-золоте сарі вітрилами маяло навколо стрункої фігури.

— Ти навіть не знаєш, про що я розповідав,— мовив Джонні, образившись.

— Усе одно закрийся,— відрізала Сита.— І дай спокій бідній дівчині.

До неї приєдналися ще дві жінки і повели Діву до зарезервованої для неї хатини, за кілька кроків від нас. Навін і Дідьє пішли слідом. Я глянув на Джонні.

— Ти йдеш, Джонні?

— Я... я дам Ситі хвилинку,— сказав він.

— Проблеми в раю? — запитав я, розтуляючи свого великого рота.

— Ти й половини всього не знаєш,— зізнався він, запускаючи руку у своє густе каштанове волосся.— Сита зводить мене з глузду.

— Слухай, я скручу для Діви кілька косяків. Гадаю, що вони пригодяться їй більше, ніж ковдри, якщо вона сьогодні тут спатиме. Чому б нам не посидіти всередині, а я візьмуся до справи, поки ми перекинемося кількома словами.

Ми погомоніли. За півгодини я дізнався про Ситу більше, ніж будь-який чоловік має знати про дружину іншого чоловіка. Я намагався перейти на її бік, аби було правильніше, але Джонні розплакався, тож довелося про це забути.

Після цього я був лише за Джонні. Його страждання вимірювалося «пунктами сердитої дружини», кожен з яких супроводжувався буркотливим описом. Зрештою все зійшло до однієї речі.

— Контрацепція,— повідомив я, скручуючи косяки для кращої адаптації Діви в нетрищах.

— Про що це ти?

— Вона хоче ще одну дитину, а ти ні. Контрацепція.

— Я саме використовую контрацепцію,— зізнався він, некомфортно соваючись на своєму стільці.— У нас уже шість місяців не було сексу.

— Це не контрацепція, Джонні, це непорозуміння. Не дивно, що Сита така примхлива.

— Сита вірить, що секс існує для зачаття дітей. Я вважаю, що секс — для зачаття дітей, а інколи й для кохання. Вона не вживатиме контрацептивів. Коли я спробував згадати про презервативи, то вона обізвала мене збоченцем.

— Це трохи різко.

— Що ж мені робити? Ти ж бачиш яка вона вродлива, на?

Ситу назвали на честь доброї жертовної богині, й більшість часу вона поводилася відповідно до свого імені. Але в неї і темперамент був ще той, а на додачу був язик, який усе це й оформлював. Ми трохи про це подумали, поки згортали косяки для Діви.

— Ти можеш вчинити правильно,— запропонував я,— і все обговорити.

— Не...безпечно,— сказав він.— А що ще я можу?

— Можеш вчинити по-чоловічому.

— По-чоловічому? — здивувався він, підозріло косячись.

— По-чоловічому — це все проігнорувати і сподіватися, що вона капітулює раніше за тебе.

— Я оберу