Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
Навін роздумував, чи знову сказати «я». Він глянув на Дідьє. Дідьє глянув на мене. Я глянув на прегарний вузол нагорі на бамбуковій опорі.
Почулася колотнеча, і з вузеньких провулків, які використовувалися для того, щоб зрізати шлях, вилетів Джонні.
Він помітив нас і зупинився. Застиг з розтуленим ротом. Руки тримав перед собою, наче стискав у них гілку.
— Що сталося, Джонні? — запитала на маратхі Сита.
— Я... я не можу...
— Джонні, що таке? — запитав я.
Він був напружений, неначе готувався кудись тікати. На його обличчі тривала боротьба. Сита підійшла до свого чоловіка, відвела вбік. За хвилину вона повернулась і покликала Навіна й мене за собою.
Дідьє з дівчатами залишилися з Дівою.
— Що в біса відбувається? — обурилася Діва.— Я йду! Агов? Ви що — забули про це?
Джонні сидів на пластиковому кріслі, глитаючи холодну воду з пляшки.
— Вони всі мертві,— розповідав він.
— Хто мертвий? — здивувався Навін.
— Батько Аану, тобто батько Діви, і всі в будинку. Усі. Навіть садівники. Навіть домашні улюбленці. Це була жахлива різанина.
— Коли?
— Щойно,— важко дихаючи, сказав Джонні.— Ліне, як ми розповімо це дівчині? Я не зможу цього зробити. Я не зможу.
— Ти точно впевнений?
— Так, Навіне, звісно. Поліція та преса просто божеволіють. Це буде в новинах дуже швидко, а тоді вона все одно дізнається. Може, нам просто почекати? Що нам тепер робити?
— Увімкни радіо, Джонні,— мовив я.
Сита знайшла місцеві новини.
Чорні слова — «розбій» і «різанина» — полилися з радіо.
Мукеш Девнані та його семеро працівників були вбиті. Навіть домашні тварини загинули. Не залишилося нікого.
Дівія Девнані, знов і знов повторювало радіо, єдина спадкоємиця багатств Девнані, можливо, теж загинула у різанині. Розбій, різанина...
— Ми не можемо дозволити їй отак почути це,— вирішив я.— Потрібно розповісти.
— Це зроблю я,— зголосився Навін, й очі його м’яко засвітилися.
— Добре,— погодився я.— Для тебе це буде важко, але так краще. Але не тут. Підемо до скель і моря. Є одне тихе місце.
Дівія не протестувала, коли ми виходили з нетрищ, але спробувала повернутися назад, коли вийшли до чорних скель узбережжя. Гадаю, вона відчула, що погані новини шукають місця, щоб утопитися.
Навін обійняв її та все розповів. Вона розірвала обійми, зробила кілька непевних кроків по кам’янистому узбережжю, хитко рушила геть.
Навін ішов слідом, кілька разів притримував її, коли дівчина послизнулася босими ногами на камінні.
Вона дибала у заціпенінні, сліпа до всього, а ноги рухались інстинктивно, намагаючись утекти від страждань і страху.
Я вже таке бачив під час тюремного бунту: чоловік настільки перелякався, що знову і знову натикався на кам’яну стіну, завжди сподіваючись знайти двері. Його розум був у якомусь іншому місці, шукаючи неіснуючого світу.
Діва навіть не усвідомила, що Навін спрямував її по колу і назад до мене. Потім вона слухняно сіла на валун і дуже повільно повернулася до нас. Коли це відбулося, дівчина почала безконтрольно плакати.
Я залишив її з Навіном, який кохав дівчину, і повернувся до хиж, аби покликати на допомогу Ситу і дівчат. Сита вже зникла, а натомість я знайшов Карлу і Зодіаків Джорджів.
Я поглянув на Дідьє. Переховування Діви в нетрищах було таємницею.
— Я вирішив, що буде краще, якщо вона матиме якусь підтримку,— сказав Дідьє.— Особливо якщо ми всі ночуватимемо для її підтримки тут, на цьому... комунальному об’єкті, еге ж?
Карла поцілувала мене.
— Як вона?
— Це вдарило її, неначе обухом,— розповів я,— але вона добре тримається. Вона сильна дівчина. Добре, що ти тут. Вона з Навіном, біля моря. Їм потрібно трохи більше часу. Діва глибоко вражена, а Навін знав її батька.
— Дідьє занадто вихований, аби зберігати такий секрет,— зізнався Дідьє,— і залишити Діву без друзів такої жахливої ночі, під час такої жахливої катастрофи, як ця.
— І Дідьє занадто боїться привидів,— додала Карла,— щоб залишатися на самоті.
— Привидів?
— Безперечно,— мовив Дідьє,— це місце повне привидів. Я відчуваю їхню присутність.
— Хай яка була причина, добре, що ти тут.
— Давненько я тут не була,— сказала Карла, оглядаючи навколишні халупи.— Є якісь особливі розваги цього разу? Холера, черевний тиф?
Кілька років тому, в часи мого життя в нетрищах, тут гуляла холера. Карлі довелося приїхати, щоб допомогти мені її подолати. Вона звикла до місцевих щурів, виходжувала безпорадних людей, вичищала лайно з земляних підлог, стоячи навколішках.
— Це звучить божевільно, мабуть, але той час із тобою — один з моїх найщасливіших спогадів.
— Для мене теж,— погодилася вона, озираючись.— І ти маєш рацію. Це божевільно. А що дівчата роблять з хатиною Діви?
— Вони наводять там блиск. Сподіваючись піднести їй дух. Гадаю.
— Сьогодні в нашому дикому місті й справді підносяться духи — духи мертвих,— прорекла вона.— Це точно.
— Жахлива ситуація,— додав Скорпіон, приєднавшись до нас.
— Бідненька дівчинка,— сказав Близнюк.— Ми залишили бронь на її номер у «Магеші». Він завжди її чекатиме, якщо потрібно.
— Тільки тримайте язика за зубами,— порадив я.— Джонні та інші дуже ризикують. Нікому не розповідайте про Діву. Домовились?
— Будемо зайчиками,— відповів Близнюк.
— Так...— наїжачився Близнюк.— Хіба...
— Хіба?
— Хіба що хтось змусить мене розповісти.
— І що це має означати?
— Ну, якщо хтось почне мене бити, щоб змусити розповісти, тоді й розповім. Тож я можу пообіцяти конфіденційність, поки не отримаю фізичні ушкодження.
Я глянув на Близнюка.
— Це одне з правил Скорпіона,— знизав плечима він.
— І гарне правило,— додав Скорпіон.— Якби всі на світі виливали душу під час першої загрози насильства, то більше не було б тортур.
— Світ Донощиків,— зронила Карла.— Скорпе, гадаю, в тебе щось на думці.
До нас наближався чоловік з велосипедом, навантаженим пакунками.
— Ой! — вигукнув Дідьє.— Гуманітарна допомога!
Чоловік розвантажив з велосипеда матрац, валізу, складеного стола для гри в карти, чотири складані полотняні стільці та дві торби випивки. Я звернув увагу на випивку.
— Це для Діви,— ловлячи мій погляд, пояснив Дідьє, поки рахував
