Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

Хай хто були ці люди, розуму їм не бракувало. Вони контролювали вісімдесят відсотків чорних доларів на півдні, отримували більше прибутків, ніж будь-хто в ланцюгу, і ніколи не ризикували навіть годину просидіти за ґратами.

Після усіх витрат я в своїй маленькій справі отримував з обміну валют двадцять тисяч рупій щомісяця. Якби я й досі жив у нетрищах, то це перетворило б мене на короля. На вулиці це були гроші на дрібні витрати.

Коли злочини починають приносити доходи, ти швидко розумієш, що ключ для виживання — це не заробіток, а накопичення грошей. За кожною твоєю чорною рупією тягнеться сотня рук, щоб її відібрати. І ти не можеш звернутися до копів, бо копи часто і є тими, хто хоче все забрати.

І коли готівка, яку ти заробляєш, приходить пачками, то не квапишся її витрачати, бо стаєш хлопцем, який заощаджує на чорний день. Найважливішим рішенням є те, де ти вирішиш усе зберігати.

Перше правило — не зберігати все в одному місці. Якщо ситуація погіршиться і тобі доведеться з чимось розпрощатися, то добре мати жирненький запас. Я зберігав трохи дома як гроші для втечі. Трохи залишив у Тито — людини Дідьє. Він узяв з мене два відсотки, як з приятеля. Він усе одно назвав це десятьма відсотками, але взяв лише два.

— Пробач мене,— сказав він, потому як знову за звичкою пробубонів «десять відсотків».— Мій розум на мене злиться.

— Слухай, Тито, якщо хто до тебе прийде і розповість, що я зв’язаний десь у погребі й піддаюся тортурам, і використає код «300 спартанців», просто віддай йому гроші, гаразд?

— Буде зроблено,— мовив він.— За десять відсотків.

Розділ 52

В Індії кожна жінка після певного віку автоматично стає тітонькою. Тітоньці Півмісяць, яка керувала чорним банком на рибному базарі, було років п’ятдесят, і вона була настільки розкішна у своїй силі спокуси, що подейкували, неначе жоден чоловік не міг пробути в її присутності більше десяти хвилин і не освідчитись. А тітонька Півмісяць — удова, яка вже вийшла з жалоби,— користувалась усім своїм значним діапазоном талантів, щоб будь-якої грошову транзакцію затримати більш як на десять хвилин.

Досі мені вдавалось укластися в дев’ять хвилин з тітонькою Півмісяць, справу зроблено, і гайда звідси.

— Вітаю, тітонько Півмісяць,— почав я, віддаючи пакунок з рупіями її асистентці, яка сиділа за рибним прилавком.— Як ся маєте?

Вона пхнула мені пластиковий стілець. Він зупинився біля моїх ніг. Вона робила це не вперше. Узагалі-то, вона робила так щоразу.

Десятиліття риб’ячого жиру просочились у бетон і практично згладили всю шорсткість поверхні. Важко було ходити. Та й просто стояти там було важко. Так наче мертва риба просочилась у камінь під гамаком тітоньки Півмісяць і хотіла, щоб ми всі попадали. І люди падали. Щодня.

Я сів на стільці, знаючи, що неможливо швидко відкараскатися від чорного банку тітоньки Півмісяць.

Я сидів у кінці дуже довгого столу з нержавіючої сталі. Він був одним з кількох на рибному базарі — ділянці завбільшки як футбольне поле — під хвилями похиленого олова і брудних скляних гребенів.

Робота цього дня вже завершилася, і галас змалів до тиші, яка нагадувала сапання викинутої на берег риби, яка тягне наше повітря, так само як ми тягнемо її.

Тітонька Півмісяць ковтнула. На стіні цокав годинник. Асистентка тітоньки повільно й обережно рахувала гроші.

Було темно, але в затінку було спекотніше, ніж на сонячній вулиці за стіною. Спочатку запах був настільки сильний, що я не міг розтулити рота, але згодом він почав притуплятися до тихенького гулу риби, витягнутої з моря.

На іншому боці базару хтось почав поливати зі шланга. Кров і шматки здохлятини попливли повз нас у жолобі, зробленому в бетонній підлозі.

Біля жолоба стояла тітонька Півмісяць у своїх капцях. Її гамак був накритий стьобаним покривалом — настільки ж сріблястим, як і плавники дзеркальної риби.

— Тож, Шантараме,— сказала вона.— Кажуть, що твоє серце захопила жінка.

— Це правда, тітонько Півмісяць,— відповів я.— А у вас як справи?

Вона поклала руки в боки. Потім зняла капці, і її ноги почали рухатися.

Я не знав, чи то була йога, чи гімнастика, але ноги тітоньки Півмісяць перетворилися на пітонів у пошуках жертви. Вони рухалися праворуч і ліворуч, на північ і на південь, крутилися над головою і розходилися досить широко, щоб перестрибнути струмок, поки не втихомирилися під її тілом на сріблястому покривалі: чіпкі підошви підігнулися під олімпійські стегна.

Це забрало приблизно тридцять секунд. Якби це була вистава, то я б аплодував. Але це не була вистава, а я не був глядачем.

Тітонька почала вертіти плечима.

— То як іде бізнес, тітонько Півмісяць? — спробував я.

Запізно. Вона повільно нахилилася до мене, по-котячому граційно вигинаючи спину. Груди випали для огляду, на кожній кулі був витатуйований півмісяць, й жінка не зупинялася, поки місяць не став повним.

Її надзвичайно довге волосся падало на гамак навколо її підібганих ніг, відгороджуючи місяць завісою і практично підмітаючи заляпану кров’ю підлогу.

Вона звела очі, погрожуючи мені таємницями й речами, які нам не слід знати, а потім так закрутила руки позаду себе, що аж до шиї дістала, і пальці смикалися, неначе анемони, які розцвітають під світлом того перевернутого місяця.

Ніхто не скаже, що тітонька Півмісяць позбавлена шарму, але сама вона подобалася мені більше, ніж її знамениті викрутаси.

Тітонька Півмісяць завжди була озброєна, і хай з якого боку на це глянути, це завжди цікаво. У неї був невеличкий револьвер, подарований старшим комісаром. Я хотів знати чому. Я знав, що вона двічі з нього стріляла, й обидва рази це було для захисту людей, з яких знущалися горлорізи з інших районів міста.

Вона читала долю по долоні людини і чаклунством заробляла більше, ніж продавцем риби й чорним банкіром разом.

І вона три роки поспіль здобувала перемогу на чемпіонаті з боротьби для дівчат, який проводився в риболовецьких нетрищах. Ця подія була виключно для дівчат і суворо огороджувалась обличчями чоловіків, братів і татусів, які стояли спинами до учасниць. Ніхто не міг побачити змагання, крім дівчат, які боролися за звання чемпіонки.

Я хотів дізнатися про цю боротьбу. Я хотів знати історію про те, чому комісар подарував тітоньці Півмісяць зброю. От чого я не хотів, то це