Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц

Взагалі, близькість цих двох незвичайних людей була багата на наслідки. Під час поїздок дикими околицями Гріннелл і Шульц складали карти нововідкритих земель, позначали географічні віхи, прикмети довколишнього пейзажу — гори, річки, льодовики — і давали їм назви. А 1902 року обидва дослідники вирішили, що для збереження природних красот на території Монтани слід створити заповідник і врешті-решт домоглися створення Національного парку Глесір. Пам’ять про засновників увічнена в його природних віхах: там в гора Апікуні, пік Гріннелл і льодовик Чорноногих.

А Гріннелл допоміг Апікуні зробити перші кроки у його другому житті: в кар’єрі письменника, пропагандиста індіанської культури, захисника індіанських прав. Він помітив у Шульца талант оповідача й допоміг його розвинути. Так з’явилася перша книжка Апікуні «Моє життя серед індіанців». Авторові було вже під п’ятдесят, однак попереду його очікував напружений творчий шлях, що завершився створенням сорока шести книжок; сорок дві вийшли у світ ще за життя Шульца. Все своє друге життя Апікуні мав потребу в грошах, тим більше, що в пізньому віці часто хворів, страждаючи від наслідків двох тяжких падінь із переломами. Ось чому писати його примушувало не тільки бажання пережити заново роки молодості — хоч і це було, звичайно, важливо. О тій порі в рік виходила одна, а то й дві книжки письменника. Розквіт його слави припадає на середину 20-х років нашого століття. Вже тоді особливою популярністю він користувався у молоді. Апікуні любив запрошувати додому дітей, членів скаутської організації, заснованої ним раніше у Каліфорнії. Вони розводили у нього вдома «вогнище ради» і були найвідданішими його читачами.

Через усі твори Апікуні виразно проходить автобіографічна канва. Вона визначає тональність і зміст книжки «Моє життя серед індіанців», багатьох оповідань. Але найчастіше Апікуні писав не про себе, а про те, що його оточувало. Тому в його книжках зумисне підкреслюється краєзнавча спрямованість: історії, присвячені білим фронтирсменам, торговцям, індіанцям; книжки, статті, нариси про природу Монтани та інших країв.

І все ж головне місце в творчості Апікуні справедливо належить індіанській темі. Це — цілий світ, і всередині великої теми є чимало різновидів. Однак улюбленою формою розповіді Для Апікуні була історія життя якої-небудь видатної особистості Такими є кращі з його книжок: «Ловець орлів», «Син племені навахів», «Заманювач бізонів» та інші. Шульца передусім цікавить людина; не тільки ланцюг яскравих переживань і пригод, що значні самі по собі, а шлях становлення особистості Одним з найулюбленіших оповідачів у його книжках був старий на ім’я Червоні Крила — родич дружини Шульца, Нетакі.

Ті, кому пощастило ознайомитися з історіями Джеймса Вілларда Шульца, напевно відчули неповторну атмосферу його прози: щиру й довірливу, просту й патетичну — при всьому драматизмі, що вирішує людську долю. Простота і велич, мабуть, ключові слова для розповіді Шульца, про що б він не писав. Про індіанців (і це незвично) він говорить так само, як про білих, — з тією лише різницею, що їм, через захоплення автора, приділено незрівнянно більше уваги.

Заглибленість автора у світ індіанців створює інколи враження, ніби Шульц поділяє індіанські вірування та звичаї. Невже він дійсно вірить у Того, Що Нагорі, який створив світ? Та вчитаймося краще в рядки книжок: насправді це не зовсім так. Авжеж, багато що Шульц запозичив у своїх індіанських друзів: мову жестів, способи виживання в суворих умовах, погляд на світ, індіанську етику, а певною мірою — і віру в їх винятковість. Проте устами персонажів він нагадує: «Апікуні не вірить у забобони, у віщі сни та духи», сперечається і навіть підсміюється з них. Але ніколи не дозволить собі образити, висміяти почуття індіанців — навпаки, скрізь, де трапиться нагода, неодмінно повчиться у них, розповість народну мудрість, індіанську легенду про створення світу, про древніх героїв або витоки племен. І одразу виявляється, як глибоко легенда пов’язана з життям — вона допомагає зрозуміти життя.

Можливо, саме ці секрети прози Апікуні визначили третє його життя: посмертну долю книжок, славу імені. Видання творів Шульца широко розійшлися по світу. Невидане за життя побачило світ (дві книжки вийшли в науковій серії «Цивілізація американських індіанців», що виходить в Оклахомі). Шанувальниками Апікуні було доопрацьовано за його записами навіть останній незакінчений роман «Військова сорочка Ведмежого Вождя» (1983). Через тридцять років після смерті письменника на його другій батьківщині, в містечку Браунінг, штат Монтана, виникло Товариство Джеймса Вілларда Шульца, зі своїм друкованим органом — «Пієган сторітеллер», яке відає збереженням його спадщини.

Початок російських перекладів Шульца припадає на 1940-ві роки. Тоді побачили світ повісті «Сінопа — маленький індіанець», «Заманювач бізонів», «Ловець орлів» та інші. Вони неодноразово перевидавалися і неодмінно користувалися у читачів найширшою популярністю. Однак, на відміну від раніше опублікованих скорочених текстів, в українському виданні твори Шульца вперше друкуються у повному вигляді.

Повість «Заманювач бізонів» (1916) примітна не тільки авантюрною інтригою. Це — поширений вид повісті в Шульца: немовби ненав’язлива розповідь про виховання, становлення людини, метою якої стало здійснення заповітної й високої мрії служіння одноплемінникам (як і в повісті «Ловець орлів»). Тут, мабуть, особливо цікавий драматичний шлях творення нового всередині старих традицій, адже зі смертю Малої Видри, старого заманювана бізонів, таємниця його мистецтва відходить безповоротно, й Апаук змушений сам розгадувати секрет, пройшовши через безліч випробувань. Відзначимо тут увагу автора до жіночих персонажів: наприклад, він виділяв мужність бабусі, яку зустрічає сім’я Апаука; адже така багато в чому й історія Жінки-Кроу в «Моєму житті» та в інших творах Шульца. Американські видавці навіть вимагали, щоб автор замінив героїнь на героїв, вважаючи, що постраждає читацький інтерес і книжок не розкуплять.

Безумовно, одна з найкращих в Апікуні — повість «Помилка Самотнього Бізона» (1918), рельєфно змальована історія гордуна. В ній передусім дано урок способові життя білих — адже саме з ними пов’язане винищення бізонів, розкрадання природи, схиляння перед індивідуалізмом на шкоду громадському. І знову паралельно з лінією Самотнього Бізона проходить тема виховання, змужніння підлітка, одержання ним життєвої школи, та ж тема, що і в Джека Лондона, тема, кажучи словами Горького, «творчої сили волі». Одне слово, тема боротьби й утвердження людського в людині — вона завжди вабитиме читача до Апікуні.

Повість «Син племені навахів» (1927) — результат перебування Шульца в Арізоні. Не вміючи сидіти склавши руки, він уважно стежив за життям та побутом індіанців пуебло — хопі й піма. Він навіть узяв участь у розкопках доісторичних поселень у Касас Грандес і знайшов там дивовижну глиняну змійку — на загальну думку, найцікавішу знахідку сезону.

І