Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц
На це моя сестра нічого не відповіла. Я подивився на неї і побачив, що вона надто схвильована.
Незабаром ми з’їхали на пагорб поміж скелею й улоговиною, і з вершини пагорба побачили невелике стадо, яке паслося по той бік улоговини. Я залишив сестрі рушницю, наказав їй сховатися за купою каміння й скочив на коня.
Як я вже казав, за улоговиною починалася низка невисоких пагорбів. Ховаючись за ними, я під’їхав до стада, припав до шиї коня, укрився шкурою бізона, вивернувши її хутром наверх, і виїхав з-за пагорба. Поволі наближався я до стада. Нарешті бізони побачили мене й підвели голови. Я відразу ж повернув коня назад до улоговини, вчепився однією рукою за гриву, звісився вниз і прутиком став лоскотати коня між задніми ногами. Він почав хвицатися, а я озирнувся й побачив, що стадо біжить за мною.
Ой, як я зрадів! Ніколи не був я таким щасливим. Мені хотілося співати, кричати, але, звичайно, я стримався. Виїхавши з улоговини, я поскакав у напрямку прірви, а бізони швидко мене наздоганяли. Якби загоничі вискочили зараз із-за кам’яних пасом, стадо лавиною скотилося б зі скелі в пастку. Бачачи, що бізони все ближче й ближче, я випростався, почав кричати і розмахувати ковдрою. Потім я повернув праворуч, а перелякане стадо повернуло ліворуч і, перескакуючи через кам’яне пасмо, побігло на захід. Я знову повернув коня і рушив до того місця, де мене мала чекати сестра. Але вона вже бігла, пританцьовуючи, мені назустріч.
— Ти їх принадив! Ти їх принадив! — кричала вона. — Ой, брате, вони бігли за тобою!
Вона примусила мене злізти з коня й міцно обняла. Ми обоє не тямили себе з радощів і навряд чи усвідомлювали, що робимо, що говоримо.
Стежкою ми дісталися до давньої пастки. Пітакі скочила на свого коня, і ми поїхали шукати «плоскоголових». Вони ще не спустились до пониззя річки, і ми знали, що їх треба шукати у верхньому кінці долини.
Було вже темно, коли ми побачили червоний відблиск багать і вігвами, що розкинулись на узліссі великого гаю. В’їхавши в табір, я став розпитувати зустрічних, чи не бачили вони наших двох бабусь. Багато хто з жінок нашого племені пікуні був замужем за «плоскоголовими», і їхні діти й чоловіки вільно говорили нашою мовою.
Нарешті одна з жінок пікуні відвела нас до тих, кого ми шукали. Вождь «плоскоголових» запросив їх до свого вігвама. Почувши наші голоси, вони вибігли, нам назустріч, і Суякі спитала:
— Ну, що? Вдалося тобі заманити бізонів?
— Так, так! — закричала моя сестра. — Все стадо бігло за ним до кам’яних пасом!
Плачучи з радощів, старенькі обняли мене й стали цілувати. Навколо юрмились «плоскоголові». Старий вождь вийшов із вігвама, привітав мене моєю рідною мовою і запитав:
— Що я чую? Чи правда, що ти верхи на коні заманив стадо бізонів?
— Так, правда, — відповів я. — Щойно я це зробив. Він узяв мене за руку і повів у свій вігвам.
— Заходь, заходь, юначе! Мій вігвам — твій вігвам.
Я зайшов, і він посадив мене на почесне місце — на ложе із шкур у глибині вігвама. За нами зайшли ватажки та воїни, і біля входу юрмились люди. Жінки частували мене м’ясом, але я був такий схвильований, що не міг їсти. Та й «плоскоголовим» хотілося якнайшвидше, почути мою розповідь. Відсунувши страву, я розповів, як верхи на коні принадив бізонів до прірви, на дні якої міститься давня пастка кроу. Слухачі були вражені; вони скрикували від здивування і ляскали себе руками по губах. Потім вони повідомили свої останні новини, спитали, як я думаю, чи прийде моє плем’я в призначений день до гирла річки. І знову мова зайшла про здійснений мною подвиг. Вождь сказав:
— Може, ти погодишся заманити для нас стадо? Багато людей із мого племені ніколи не бачили, як бізони лавиною падають зі скелі в пастку. Я сам бачив це тільки один раз і хотів би подивитися ще.
Вранці я довго розмовляв із вождем. Я просив, щоб «плоскоголові» покинули долину річки і обійшли пастку бізонів. Вождь залюбки погодився виконати моє прохання. Коли зійшло сонце, вігвами були вже складені, вантажі нав’ючені на коней, і низка вершників змією поповзла на південь, чимдалі від річки. Разом із вождем та трьома вошами я спустився до підніжжя скелі й показав їм давню пастку кроу. Підійшовши до напівструхлявілої загорожі, вони вигукували з подиву, побачивши товстий шар рогів і кісток, що вкривали землю. Скільки тварин загинуло тут колись!.,
— Які ви багаті, племена «чорноногих»! — сказав мені вождь. — Безмежні ваші рівнини, і треба подорожувати багато днів, щоб пройти їх з краю до краю. А бізонів у вас стільки, що за рік ви не з’їдаєте й десятої частини річного приплоду.
Так, я був радий, що живу на рівнині, а не в лісах, як «плоскоголові». Але й «плоскоголові» не бідували. Замість бізонів та антилоп у них була інша велика дичина і дуже багато коней.
Оглянувши пастку, ми піднялися на рівнину й незабаром приєдналися до довгої низки вершників. Я їхав попереду, поруч із вождем. Сонце сідало за гори, коли ми спустились до гирла Сонячної річки. Я негайно пішов шукати те місце, де ми сховали свої речі. Знайшовши їх, я дуже зрадів, що ніхто не виявив нашого сховку. Цієї ночі ми спали у власному вігвамі, на м’яких шкурах. Але вечеряли в гостях. Мене запросив на бенкет вождь «плоскоголових», а жінки провели вечір зі своїми подругами. Було вже пізно, коли ми повернулись у вігвам і лягли спати.
Наступного дня дозорці принесли звістку, що вдалині з’явилися пікуні. Коли новина розійшлася по всьому табору, чоловіки, жінки й діти нарядилися в своє найкраще вбрання. Воїни скочили на коней, я також, і ми поїхали назустріч пікуні.
Пізно ввечері я розмовляв із Не-Бігуном. Зустрілись ми з ним раніше, але поговорити не встигли. Він показав мені моїх коней і повідомив, що жоден не пропав. Коли я увійшов у його вігвам, він вигукнув:
— Ласкаво просимо, Апауку, Дарувальнику Достатку! Твоя сестра і Суякі про все мені розповіли.
Тоді я вимовив уголос те, про що весь час
