Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц

Коли я прокинувся, був уже день. Я тремтів від холоду. Виявилося, що уві сні я скинув із себе шкіряну ковдру; вона звісилася з помосту і, звичайно, впала б у річку, якби на самому її кінчику не лежала моя ліва нога. Я простяг руку і витяг ковдру. Раптом до мене долинув чийсь голосний крик. Обережно підповз я до краю помосту і подивився вниз. І знаєш, що я побачив?

Розділ дев’ятий

На протилежному березі річки я побачив чоловіка, який показував пальцем на мій поміст і щось говорив п’ятьом воїнам, котрі стояли за ним. Він бачив мою ковдру, бачив, як я витяг її на поміст; напевно, він пояснював своїм супутникам, що мрець не може піднімати ковдру.

«Я потрапив у пастку, — подумав я. — Якщо вони переправляться через річку і видеруться на бескид, мені від них не втекти».

Не встиг я про це подумати, як воїни розбилися на дві групи. Троє стали переходити бродом річку вище бескиду, а троє вибрали для переправи місце нижче, де було не так глибоко.

«Іди, — сказав я, — вибач, що кидаю тебе вниз, дух голови, ти був для мене добрим талісманом».

Незабаром вони зникли з поля зору, хоч я не сумнівався, що вони піднімуться на бескид і стрілятимуть у мене й кидатимуть згори каміння. Що я мав робити? Як утекти від них? Стрибати з такої висоти? Я міг розбитися…

Потім надія повернулася до мене: я згадав, що дрючки мого помосту зв’язані двома міцними мотузками. Я повісив на спину лук і сагайдак, а череп кинув у річку. Я почув сплеск, коли череп торкнувся води.

О, як я поспішав, відв’язуючи мотузки від дрючків та гілля! Потім я сточив обидві мотузки і один кінець прив’язав до дерева. Обмотавши руки ковдрою, щоб не здерти з них шкіри, я став повільно спускатися з бескиду. Мотузка скінчилась, а до води було ще далеко. Мені не залишалося нічого іншого, як стрибнути. Я відштовхнувся ногами від бескиду, випустив кінець мотузки і впав у воду. Тут річка була дуже глибока, я занурювався нижче й нижче, і здавалося, що я тону. Обома руками я розсікав воду й, нарешті, почав випливати. Ой, як легко стало мені на серці, коли я вистромив з води голову і глибоко вдихнув повітря! Я ліг на спину, й течія понесла мене. Наді мною зводилися бескид і дерево — самотня тополя, з якої я спустився. Я міг добре роздивитися поміст, але знав, що зверху його, схованого в гіллі дерева, не видно.

Мені хотілося знати, що робитимуть воїни, коли видеруться на бескид і побачать мотузку, що спускається до дерева. Чекати довелося недовго: з вершини бескиду полетіло велике каміння і з плюскотом упало в річку. Я почув військовий клич племені ассінібойнів.

Воїнів я не бачив, і вони не могли бачити мене, бо стояли на вершині бескиду, а я плив біля самого підніжжя скель, що нависли над річкою, і майже торкався кам’яної стіни. Вони довго кричали і скочували по схилу каміння, а мене далі й далі відносило течією. Тепер я знав, що мені робити. Пливучи попід самісіньким берегом, я побачив на жовтому піску відбитки ніг тих трьох воїнів, які тут вийшли з води. Ступаючи по їхніх слідах, я вийшов на сушу, шмигнув у кущі і, продираючись крізь чагарники, дійшов до того самого гаю, де три ночі тому ми зробили привал. До мене долинав гуркіт каміння і войовничі крики ворогів. Я був урятований: воїни не бачили, як я покинув поміст.

Не знаю, чи довго шпурляли вони каміння в дерево, не підозрюючи, що всі їхні зусилля марні. Я перетнув гай і спустився в яр, порослий кущами. Моя шкіряна ковдра пропала. Тятива змокла. Я поклав лук і стріли сушитися на сонці.

Довгим видався мені цей день. Спрагу я втамував, коли плив річкою, але незабаром мені знову захотілося пити. Від довгого посту я ослаб, голова паморочилася. І думка про сестру та двох бабусь не полишала мене. Добре, коли вони послухались і вдень ховалися в чагарнику. Та якщо вони вийшли з кущів, воїни могли їх помітити.

Коли висохла тятива мого лука, мені полегшало на душі: тепер я не був беззбройний. Однак я вирішив тікати, якщо вороги викриють мою схованку. Але боги були прихильні до мене. Опівдні я побачив, як воїни, скрадаючись і припадаючи до землі, пробігли узліссям і зникли. Пробираючись від річки до яру, я уникав курних стежин, протоптаних звірами.

Як я зрадів, коли стемніло і я зміг вийти із своєї схованки! Я не уявляв собі, де перебував ворожий загін — чи ховається в гаю, чи йде далі до верхів’їв або пониззя річки. Мені здавалося, що воїни нишпорять десь поблизу, сподіваючись натрапити на слід самотнього ворога, якого вони зігнали з дерева сновидінь.

Місяць ще не зійшов. У темряві я доповз до річки і, високо тримаючи над головою сагайдак та лук, переправився на другий берег. Стежкою піднявся я на скелю і, ховаючись за кам’яними пасмами, попрямував до того місця, де мене мали чекати жінки. І знову щастя всміхнулось мені: я не побачив і не сполохав жодного стада. Зійшов місяць, коли я спустився в улоговину й підійшов до маленького ставка і чагарника, де, як я сподівався, спали жінки.

— Пітакі! Майже-матері! Де ви? — покликав я їх.

І відразу ж відгукнувся голос Суякі:

— Ми тут, сину мій!

Вони підбігли до мене, обняли і в один голос запитали:

— А де твоя шкіряна ковдра?

Я всівся на траві й розповів їм усе, що зі мною трапилося відтоді, як ми розлучились. Сестра простягала мені шматки смаженого м’яса, і я, не перериваючи розповіді, жадібно їв. Я почав тремтіти, бо змок до кісток, а ніч була холодна. Суякі примусила мене взяти її ковдру.

— Бери, — сказала вона. — Ми з Ахсанакі можемо вкритися однією ковдрою.

Коли я закінчив розповідь, заговорила Суякі.

— Видно, що боги прихильні до нас, — почала вона. — Згадай шлях, пройдений нами відтоді, як ми розлучилися з нашим плем’ям. На кожному кроці на нас чигала небезпека, а ми, проте, цілі й здорові. Уві сні ти, сину мій, дістав добрі поради від Плескатої гори, і вона послала тебе сюди, а тут тобі дав пораду болотяний лунь. Сину мій, це місце нам не до душі, воно лякає нас; сотні привидів охороняють давню пастку, і привиди цЬ нам ворожі. Але