Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц

Однак я бачив сон; уві сні я розмовляв із Плескатою горою — з її духом чи тінню. Пам’ятаю, голос я чув чітко, але нічого не міг роздивитись, ніби був оповитий густим туманом. Я сказав їй:

— Ти кликала мене, і я прийшов. Пожалій мене, відкрий мені таємницю, яку я так хочу знати!

— Ти помиляєшся, я тебе не кликала, — відповіла мені гора. — Але якщо ти вже прийшов, то я спробую тобі допомогти. Що тобі треба від мене?

— Навчи мене принаджувати бізонів, заманювати їх у прірву.

— Ха! Я не знаю, як це робиться. Багато років тому люди заманювали бізонів у прірву в пониззі Сонячної річки, але я не звертала на них уваги. Мені байдуже до тих, хто повзає, бігає, літає. Всі вони недовговічні, а ми, гори, ніколи не вмираємо. У нас своє життя; навіщо нам спостерігати життя людей?

— А я подумав, що ти кликала мене і хочеш мені допомогти! — вигукнув я.

— Я можу дати тобі пораду. Якщо ти хочеш стати заманювачем, іди туди, де люди колись принаджували бізонів. Спостерігай за бізонами, постуй, молися — і, може, ти досягнеш успіху.

Її голос завмер, і я прокинувся.

Хоч як це дивно, але гора сказала мені те, про що я сам уперто думав перед тим, як заснути. Я встав, узяв лук, сагайдак і шкуру росомахи й почав спускатися з гори. Місяць світив мені шлях. Спустившись до річечки, я напився, пройшов повз сонних коней і, заглибившись у гай, нечутно наблизився до маленького куреня. Стоячи біля входу, я довго прислухався до розміреного дихання жінок, що спали. Потім улігся просто на землю і міцно заснув.

Розбудив мене голосний зойк. Вийшовши з куреня, Пітакі побачила людину, що лежала на землі, і злякано зойкнула, а потім, упізнавши мене, розреготалась і покликала бабусь.

Ті вмить вискочили з куреня й заохали, розпитуючи мене, чому я так швидко повернувся. Чи не шастає де поблизу військовий загін? Зони були дуже засмучені, коли дізналися, що я так і не відкрив таємниці заманювача.

— Зате я дістав добру пораду, — похвалився я. — Я спостерігатиму за бізонами, повернуся до пастки кроу і житиму там, аж поки навчуся заманювати стада.

— Але спершу тобі треба поїсти й відпочити, — мовила Суякі.

Я відпочивав цілий день, а ввечері ми радили раду. Суякі сказала, Що не відпустить мене одного до пастки кроу. Річкова долина — стежка всіх військових загонів, і вони всі троє— Суякі, сестра й стара Ахсанакі — переживатимуть за мене. Та й їм небезпечно тут без мене. Що, коли нападе на них грізлі або якийсь ворожий загін випадково знайде їхній сховок?

— Якщо ви підете зі мною, коней доведеться залишити тут, і, може, ми їх більше не побачимо, — заперечив я.

— Брате, не думай про коней! — вигукнула Пітакі. — Звичайно, мені хотілося б їх мати, але ще більше я хочу бути з тобою, біля тебе. Ми їх стриножимо і залишимо тут, а якщо не знайдемо, коли повернемося сюди… ну що ж, плакати не буду!

— Ви троє підете зі мною, а коней ми спробуємо зберегти, — вирішив я.

Я попросив жінок допомогти мені зробити на трьох коней широкі шкіряні пута, які б не здерли шкіри з ніг. Наступного ранку я надів їх на тих коней, які, здавалось мені, були ватажками маленького табуна. Ущелиною протікала річка, а на берегах її росла соковита трава, і я сподівався, що наші коні нікуди звідси не підуть;’ коли ж вони й захочуть тікати додому, на захід, то шлях їм перетнуть неприступні скелі. Так, я був майже впевнений у тому, що наш табун залишиться в ущелині, якщо тільки не натрапить на нього якийсь ворожий загін.

Жінки порізали м’ясо бізона на довгі смуги і засушили їх; я знав, що запасів сушеного м’яса вистачить нам на багато днів. Вони розподілили між собою ношу, а я взяв свою рушницю, порох, кулі й чотири мотузки, якими ми прив’язували коней. Потім ми рушили в дорогу, до річки. Пополудні ми підійшли до річкової долини і зупинились, пильно роздивляючись навколо. На далекому краю долини височіла скеля, біля підніжжя якої знаходилася давня пастка кроу, а внизу, у нас під ногами, розкинувся великий тополиний гай. Тут Суякі запропонувала нам поставити маленький курінь.

— Ми втрьох поселимось у цьому вігвамі, а ти будеш постувати і блукати довкола, — сказала вона.

— Моя майже-мати, де ж твій здоровий глузд? — запитав я. — Чому ти хочеш сховатися саме на стежці військових загонів, які проходять цією долиною? Так, хай стежка пролягає збоку від гаю, але ти знаєш не гірше, ніж я, що військовий загін зайде в гай, аби спочити і зварити м’ясо.

— То куди ж нам іти? — спитала вона.

— До глибокого яру. Це недалеко від стежки, що веде до входу в пастку, — пояснив я. — Мандрівники ніколи на неї не виходять і не помічають її. Вони роздивляються долину, посилають своїх розвідників навпрошки розвідати рівнину. Але цього глибокого яру не видно з жодного місця, навіть зі скелі над пасткою.

— Усе це правда, що ти кажеш, — погодилась Суякі, — але ти забув одне: там витають духи кроу. Вони такі ж небезпечні, як і живі вороги. Навіть більше, вони з’являються тільки вночі, і їх неможливо ні побачити, ні почути. Доторкуючись до людини, вони вселяють у неї хворобу, яка вбиває її. Цього людина навіть не відчуває.

— Так. Але ж це дуже рідко трапляється. Не менше людей гине від блискавки, ніж від духів ворогів. Принаймні вони нам не загрожують. Згадай, що там я знайшов бізонячий камінь, а він більше за будь-який інший талісман провіщає нам удачу.

— Суякі, він слушно каже. Цей глибокий яр — надійний для нас сховок, — мовила Ахсанакі, — навіть якщо там і витають духи кроу. Ну й що? Я знаю мову кроу не гірше від будь-якого кроу. Я молитимуся богам кроу, і духи вважатимуть, що ми кроу, і не заподіють нам зла.

— Обоє ви проти мене. Я зроблю так, як ви кажете, але, ох, як мені страшно! — відповіла Суякі.

Перегодя вона спитала:

— А де ж ти, сину мій, постуватимеш, якщо свої припаси ми лишаємо у яру духів?

Я показав на бескид, що по цей бік долини і за яким знаходиться пастка на бізонів.

— Бачите он ту тополю, що росте на виступі прямовисної кам’яної стіни? — запитав я. — Допоможіть мені спорудити на ній поміст, вимостити ложе, і я там постуватиму.

— Але ж кожен