Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц

По суті, мені самому коні були непотрібні, хоч — якби додати до мого табуна ці шістнадцять голів — я став би одним із найбагатших воїнів нашого племені. Та я хотів подарувати цих коней сестрі. Вона заслужила нагороди. Не було б зі мною Пітакі, я б не міг викрасти табуна і втекти від ворожого загону. Після довгих роздумів я вирішив відвести коней до Плескатої гори і вчинити так, як порадить мені Суякі. На цьому я заснув.

Я маю здатність прокидатися в наперед загаданий час. Розплющивши очі, я подивився на небо і, відшукавши Сімох, побачив, що ніч кінчається. Саме в цей час я й хотів прокинутися. Я розбудив Пітакі, що спала під кущем, ми скочили на коней і поїхали горбистою долиною в бік Плескатої гори. Я хотів до світанку залишити долину річки, де пролягала стежка, що вела через Хребет Світу, — улюблена стежка військових загонів.

Коні, ситі й спочилі, бігли клусом, місяць освітлював нам дорогу. Ми були веселі й голодні. Нам траплялися стада бізонів і антилоп, олені й лосі вибігали з лісу, і вся ця дичина ще більше нагадувала нам про голод. Один раз Пітакі попросила мене вистрілити в стадо бізонів, та коли я сказав їй, що не хочу привертати уваги ворога, вона замовкла.

Коли зійшло сонце і наче вогнем запалали гірські вершини, ми переконалися, що перебуваємо серед великих пагорбів, глибоких ущелин і довгих кам’яних пасом. За ці кілька годин ми подолали більшу частину шляху від річки до Плескатої гори.

Я їхав попереду, а Пітакі гнала за мною коней. На дні улоговини я побачив дворічного бізона, який пасся разом із кількома коровами й телятами. Я зліз із коня і вбив бізона, а поки здирав із нього шкуру, Пітакі, діставши кремінь і губку, розвела багаття в маленькому осиковому гаю. Ми засмажили язик бізона і, розрізавши його на дві рівні частини, з’їли до останнього шматочка.

— От коли б наша майже-мати й Ахсанакі бенкетували разом з нами! — сказала Пітакі.

— Скоро ми їх почастуємо бізонячими ребрами й печінкою, — відгукнувся я. — Кращі шматки туші ми повантажимо на коня.

Сестра ледь чутно прошепотіла:

— Може, ми не знайдемо їх на схилі Плескатої гори. Може, ми їх ніколи не побачимо…

Я поділяв її тривогу, але вголос сказав:

— Заспокойся, незабаром ти їх побачиш.

Ми спіймали одного коня і стали вантажити на нього м’ясо. Спочатку ми розстелили шкуру бізона хутром униз, укривши нею коня від голови до хвоста. Потім ми зв’язали бокові ребра, горб бізона і найжирніші шматки м’яса, поклали їх на спину коневі й загорнули в чисту свіжу шкуру. Цей тюк ми міцно прив’язали до коня двома довгими мотузками.

Ми рушили в дорогу. Я знову їхав попереду, а Пітакі гнала за мною наш маленький табун.

Дорога ставала дедалі важчою, пагорби — крутішими. Часто нашу стежку перетинали глибокі улоговини. Нам кортіло швидше побачити нашу майже-матір, і ми підганяли коней, що крок за кроком видиралися на круті схили.

Вже звернуло з полудня, коли ми під’їхали до схилу Плескатої гори. Він був усіяний круглим камінням та брилами, а вище переходив у майже прямовисну кам’яну стіну. Тут ми зупинили змучених коней, і я, взявши свою шкіряну ковдру, став розмахувати нею, даючи сигнал: «Ідіть до нас!»

Тієї ж миті з-за купи каміння вискочили дві жінки і побігли вниз по схилу. Ми погнали коней їм назустріч. Жінки плакали, плакала Пітакі, та й сам я, радіючи, що бачу стареньких цілими й здоровими, ледве стримував сльози. Вони стягли нас із коней і довго цілували та обнімали, дякуючи Сонцю, яке привело нас назад.

— Сідайте, діти, тут, на траві, — сказала нам Суякі, — і розкажіть про все, що з вами було.

— Ні, не зараз, — озвався я. — Там, біля підніжжя гори, ми залишили коня, на якому привезли вам жирне м’ясо бізона. Спершу засмажимо його і поїмо, а потім будемо раду радити.

— Справжня їжа! Він привіз нам справжньої їжі! — вигукнула Ахсанакі. — Так, так, влаштуємо бенкет!

Ми спустились до підніжжя гір, де залишився наш табун, і розташувались на відпочинок на березі маленької річки, що текла на північ від Плескатої гори. Поки жінки поралися біля багаття, я розповідав, як ми заманили ворога в безводний край.

Суякі почала було сварити мою сестру за те, що та не послухалась і поскакала разом зі мною, але я перебив її.

— Треба радіти, що Пітакі зробила по-своєму, — сказав я. — Не було б її зі мною, ми б усі четверо загинули.

— Якби ви бачили, як ми щодуху бігли, коли загін ворогів покинув долину! — почала свою розповідь Суякі. — Ми перебрели річку, а страх подесятерив наші сили.

Йшли ми, не зупиняючись, до вечора, а коли смеркло, вклалися спати в улоговині. Нам було страшно, цілу ніч ми думали про вас обох і не могли склепити очей. Сюди ми дісталися аж надвечір наступного дня. Спочатку думали, що тут нам не загрожує жодна небезпека, та коли зайшло сонце, ми побачили на схилі гори стару ведмедицю-грізлі з двома ведмежатами; вона бродила неподалік від того місця, де ми сховались, і, перевертаючи лапами каміння, полювала на мурах. Піднятися вище ми не могли, бо за нами вставала неприступна скеляста стіна. Бігти ми теж не зважувались, страхаючись, що ведмедиця поженеться за нами. Настала ніч, а ведмедиця досі ще не йшла геть. Як ми боялися, що вона підніметься вище і знайде нас! Звичайно, ми не могли заснути й цілісіньку ніч тремтіли від страху. Коли розвиднілось, переконалися, що ведмедиця пішла. Спустившись до потічка, ми втамували спрагу, потім повернулися до підніжжя скелястої стіни і вдень спали по черзі. Поки одна спала, друга вартувала. О, як ми зраділи, коли побачили вас! Діти, я вірю, що ми маємо могутніх помічників, боги ласкаві до нас. Великі небезпеки встають у нас на шляху, і щоразу нам щастить їх уникнути.

Почувши це, я згадав про свою знахідку, дістав із кишені священного камінця й показав його Суякі. Я розказав їй, як знайшов його біля ніг, коли зав’язував мокасин, і як стадо антилоп попередило мене про наближення ворога. Жінки підтвердили, що еніскім — великий талісман, і Суякі негайно прив’язала його до мого намиста з ведмежих пазурів.

— Завжди носи його на грудях; він повинен приносити тобі щастя, — сказала вона.