Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц

— Завтра ми подумаємо і порадимося, як нам треба діяти, — відповів я їй.

Потім ми вклалися спати.

Коли я прокинувся, перша моя думка була про ворогів. Де вони? Пішли чи ховаються біля річки, сподіваючись заволодіти скальпом людини, яку вони прогнали з бескиду? Як би я хотів, щоб вони пішли своєю дорогою! Наш запас м’яса вичерпувався, а я не смів полювати, поки вороги перебувають десь поблизу.

Незабаром прокинулися жінки. Суякі поділила м’ясо, що залишилося, і дала мені найбільший шматок. Ми їли й розмовляли.

Я дізнався, що за час моєї відсутності до найближчого ставка приходили на водопій два стада, але, зачувши людей, кинулись тікати. Я насторожився. Якийсь випадковий загін міг спуститись у видолинок, щоб дізнатися, хто сполохав бізонів. І якщо стада, приходячи на водопій, будуть тікати, мені не вдасться розгадати таємницю заманювача. Було ясно, що нам треба обрати інше місце для стоянки.

Ми вирішили не привертати уваги ворожих загонів і, поки стемніє, залишатися у видолинку. Незабаром після сходу сонця велике стадо спустилось до водопою, який був на захід від нас. Скрадаючись у кущах, я підповз близько до тварин. У стаді були корови, бики не старші двох років і малюки; старі бики трималися поки осторонь від стада і бродили поодинці або невеличкими групами. Серед маленьких рудих бізонів було кілька дво — тримісячних малят. Ті, що вже навчилися бігати, весь час ганялися одне за одним і завдавали чимало клопоту матерям: відбившись од стада, вони могли стати здобиччю вовків.

Цілий ранок пролежав я у кущах, не спускаючи з ока тварин. Знову й знову питав я себе: що мені робити, аби бізони, побачивши мене, не тікали, а пішли за мною? Знову пригадував я, як закликав стадо Мала Видра. Я бачив усе, що він робив, але поклик його до мене не долинув, і я не розгадав таємниці заманювача.

Пополудні я побачив друге велике стадо бізонів. Попаски воно прямувало саме до того місця, де ми лежали. Жінки спали. Я розбудив їх і сказав:

— Доведеться звідси піти, ми можемо сполохати стадо. Я хочу, щоб бізони приходили сюди на водопій. Якщо вони перестануть приходити у цей видолинок, я ніколи не навчуся заманювати стада.

Зібравши свої манатки, ми виповзли з видолинка і сховалися в кущах поміж кам’яними пасмами. Бабусям не подобалося це місце; вони заговорили про привиди, й Ахсанакі почала молитися мовою кроу. Та моя сестра сказала, що вона не боїться духів кроу.

— У тебе могутні помічники, і мені ніколи не страшно, коли я з тобою, — сказала вона мені.

Коли сонце опустилося на вершини гір, я залишив Пітакі лук та стріли, взяв свою рушницю і, наказавши жінкам чекати мене, поповз до краю прірви. Я хотів зі скелі оглянути всі околиці й дізнатися, чи пішли вороги. Коли я повз між кам’яними пасмами, у мене над головою ліниво пролетів лунь, прямуючи до річки.

Я підповз до прірви, припав до землі й подивився вниз; лише моя маківка визирала з трави. Тихо й мирно було в долині. Я ніде не бачив диму — і ніщо не виказувало ворога. Глянувши на бескид, де я постував, я ледве зміг упізнати дерево сновидінь, яке росло над прірвою. На ньому майже не залишилося листя, і майже всі його гілки були поламані. Вороги обсипали його градом каміння, аж поки побачили крізь оголені гілки мій порожній поміст. Я засміявся, уявивши собі, як здивувалися вони, дізнавшись, що я їх перехитрив.

Добре, що до краю прірви я підповз обережно, мов змія, яка підкрадається до своєї жертви. Добре, що Старий — творець світу — зробив скелю, з якої я оглядав долину, вищою за той бескид на другому березі, де я постував; там, на тому бескиді, за кам’яною брилою ховався дозорець. Коли зайшло сонце і в долину спустилися вечірні тіні, на бескиді раптом підвівся чоловік. Він вийшов із-за кам’яної брили й почав розмахувати ковдрою. Чотири рази повторив він свій сигнал; потім розстелив на камені ковдру й сів.

Обвівши поглядом долину, я побачив його товаришів, які виходили з того самого гаю, де ми смажили м’ясо. їх було п’ятеро без дозорця; я впізнав загін, від якого тікав.

Видершись на бескид, вони зупинились і заговорили з дозорцем; потім ушістьох рушили на захід і незабаром зникли в темряві ночі, що насувалась. Я знав, вони покидають ці краї. Втративши надію знайти мене, вони пішли далі. Йшли вони грабувати племена, які жили по той бік гір.

Я повернувся до жінок.

— Загін пішов звідси, — сказав я їм.

— Як? Ти знову бачив цих шістьох? — здивувалася Суякі.

Я пояснив, що вартовий викликав їх із гаю, і вони рушили до верхів’я річки.

Багато днів тому, коли ми йшли річковою долиною, неподалік від давньої пастки бізонів я помітив на річці маленький острівець. Я запропонував жінкам перебратися на нього і влаштувати там стоянку. Жінкам мій план сподобався, і ми негайно вирушили в дорогу. Острівець був під берегом, річка тут мілка, і ми перейшли її вбрід. Острів густо заріс кущами, а в центрі його розкинувся тополиний гай. Важко було знайти безпечніше місце для нашої стоянки. Загони воїнів не ховаються на островах, якщо немає поблизу бескиду чи гори, звідки дозорець оглядає околиці. А тут береги річки були низькі.

Ми були такі голодні, що вночі майже не спали. На світанку я взяв лук, стріли й рушницю і пішов на далекий кінець острова шукати дичину. Незабаром на південному березі з’явилося троє лосів. Вони прийшли на водопій, і я сподівався, що, втамувавши спрагу, вони схочуть відпочити на острівці. Я не помилився. Вони напились і бродом перейшли рукав річки, який відділяв берег від острівця. Вийшли вони на вузький мис неподалік від чагарника, де я сховався.

Я зрадів, що не доведеться стріляти з рушниці. Мені не хотілося пострілом розбуркувати всю долину. Поклавши рушницю на землю, я взяв стріли й лук і пробрався крізь кущі до стежини, на яку мали вийти лосі. Чекати довелося недовго. Лосі один за одним вийшли на стежку; вони мотали головами, намагаючись не зачепити гострих сучків і гілок, аби не подряпати своїх нових ніжних рогів.

Я сховався за дерево біля самої стежки; коли перший лось порівнявся зі мною, я вистрілив, і стріла впилася поміж ребер. Я взяв ще одну стрілу й поранив другого лося, але третій кинувся