Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц

— Один раз я заманив бізонів, але, можливо, більше мені ніколи не вдасться закликати стадо. Я боюся ще раз випробувати свої сили.

— Не будь боягузом, — сказав мені Не-Бігун. — Звичайно, ти навчився заманювати бізонів, і невдачі бути не може. Два місяці ми з тобою не бачились; розкажи мені, що трапилося за цей час.

Коли я закінчив свою розповідь, нас покликали у вігвам Самотнього Ходака, де ми застали вождя «плоскоголових» і ватажків обох племен. Знову довелося мені розповідати про те, як верхи на коні я заманив бізонів. Усі слухали уважно; люлька, що переходила з рук у руки, погасла, а Самотній Ходак забув її запалити.

Розповівши, як бізони побігли за мною до давньої пастки кроу, я помітив, що гості з недовірою слухають мої слова. Розсердившись, я вигукнув:

— Дайте мені змогу ще раз заманити стадо, і тоді я доведу всім вам, що вмію це робити!

— Хай буде по-твоєму, сину мій! — відповів Самотній Ходак. — Дві ночі ми будемо відпочивати тут, потім переселимося до старої пастки, полагодимо загорожу, і ти принадиш до нас стадо.

Повернувшись до свого вігвама, я довго не міг заснути. Мені було страшно; я жалкував, що вождь прийняв мою пропозицію. А що, як мене спіткає невдача? Я знав, що не зможу дивитися одноплеменцям у вічі, якщо мені не вдасться заманити бізонів у пастку.

Протягом наступного дня між «плоскоголовими» і пікуні йшла жвава торгівля. Потім мисливці з племені «плоскоголових» переправились на другий берег річки і вбили багато бізонів, а ввечері обидва племені бенкетували. Мене й Не-Бігуна запрошували то до одного, то до другого вігвама, і я мусив знову й знову розповідати про свій подвиг. Але говорив я мало і без будь-якого натхнення. Тривожно було в мене на душі. Хотілось залишитися самому, зосередитися, подолати страх.

Уранці ми знялися з табору й вирушили в дорогу, їхали південним берегом річки і, доїхавши до пастки, розташувалися станом якраз навпроти неї. Вожді обох племен віддали наказ, щоб ніхто, крім вартових, не смів переправлятися на другий берег. Усі коні паслися на південному березі.

Так само, як Мала Видра та інші заманювані, я розкинув свій вігвам осторонь великого табору. Разом із дозорцями я переправився через річку, піднявся на скелю й побачив стадо бізонів, яке паслося неподалік від улоговини.

— Стежте за бізонами і повідомте мені, коли вони наблизяться до кам’яних пасом, — сказав я дозорцям. — Сьогодні я почну постувати.

Я почувався ніяково. Мені здавалося, я ще надто молодий, щоб віддавати накази.

Ахсанакі, як і раніше, жила у нашому вігвамі. Коли прийшли пікуні, вона відшукала двох своїх далеких родичів, та все ж вирішила залишитися з нами, і ми зраділи цьому. Однак зараз мені довелося відіслати її і Пітакі у вігвам Не-Бігуна, бо з цього дня починався мій піст. Суякі розмалювала собі обличчя й руки чорною фарбою і залишилася зі мною у вігвамі. Разом ми співали пісню Першого Бізона та інших священних пісень.

Настав третій день мого посту. Ввечері повернулася Суякі, яка ходила до річки, й сказала, що стару пастку вже полагоджено. Суякі зустріла мою сестру, і та знаками показала їй, що воїни зробили високу міцну загорожу.

— Боюся, марно вони працювали, — сказав я. — Навряд чи вдасться мені заманити бізонів у прірву.

— Як тобі не соромно говорити такі слова! — нагримала на мене бабуся. — Згадай-но два минулі місяці. Хіба ти не бачиш, що боги ласкаві до тебе? Звичайно, ти заманиш стадо в пастку! Нумо, заспіваймо ще разочок пісню Першого Бізона.

Її слова підбадьорили мене. Ми заспівали пісню Бізона, пісню Вовка та ще кілька давніх пісень, а коли смеркло, лягли спати.

Настав четвертий і останній день мого посту. На світанку до мого вігвама підбіг дозорець і сказав, що велике стадо бізонів з’явилося по той бік улоговини, якраз навпроти кам’яних пасом. Я послав його до Не-Бігуна з проханням привести мені малого гнідка. Коли його привели, я взяв шкуру і батіг, а потім скочив на коня. Переїхавши річку, я піднявся на скелю й побачив велике стадо, яке рухалося до улоговини.

Я сказав чотирьом дозорцям:

— Нехай хтось із вас переправиться на другий берег і покличе людей. А троє залиштесь тут і попередьте загоничів, щоб вони йшли поволі й не показувалися на очі стаду.

Тримаючи коня за вуздечку, я відійшов убік і сів на землю. Я не зводив очей із бізонів. Незабаром почув тихі кроки людей, що пробиралися вздовж кам’яних пасом, але я на них не звернув уваги. Підійшов Не-Бігун і сів біля мене. Коли він заговорив, голос його тремтів, і я помітив, що руки в нього також тремтять, ніби від холоду. Я теж увесь тремтів.

— О, сину мій, — сказав він, — я так боюся за тебе, що у мене навіть в очах темніє. Невже тебе спіткає невдача? Ні, хай там що, а ти мусиш заманити стадо в пастку!

— Мені теж дуже страшно, — відповів я, — але я зроблю все, що в моїх силах. Час іти.

Я підвівся, скочив на коня і, проїхавши між кам’яними пасмами, спустився в улоговину. Виїхавши на рівнину, я зупинив коня біля підніжжя пагорба, який затуляв від мене стадо, і озирнувся: загоничі йшли вздовж кам’яних пасом, і я почекав, поки вони вляглися на свої місця. Тоді я з’їхав на пагорб. Стадо побачило мене, і в цю хвилину я знову відчув упевненість у собі.

Коли перша корова повернула голову й витріщилась на мене, я припав до шиї коня. Довга шкура закривала і мене, і мого коня, тож для тварин, які дивилися на мене здалеку, я був бізоном — можливо, трошки дивним, але все-таки бізоном. Я не дав їм придивитися уважніше. Повернувши коня, я полоскотав його пужалном між задніми ногами. Кінь став хвицатися і поскакав до кам’яних пасом. Стадо відразу помчало за мною.

Дослухаючись до оглушливого тупоту ратиць, я мчав швидше й швидше, перетнув улоговину і виїхав до кам’яних пасом. Стадо мене доганяло. Тоді я повернув на схід і, проїхавши між кам’яними брилами, сховався за східним пасмом. О, яким щасливим я був, коли, озирнувшись, побачив, що бізони мчать просто до прірви! Із-за пасом вискакували загоничі; вони кричали, розмахуючи ковдрами, примушуючи тварин бігти швидше. Гриміли ратиці, хмара пилюки здійнялася над стадом. Зриваючись зі скелі, бізони падали в прірву. Коли остання корова упала вниз, загоничі стежкою збігли до пастки.

Я залишився сам між кам’яними пасмами. Під’їхавши до краю прірви, я зліз із коня, опустився