Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц
Ми розклали багаття з тополиної кори, яка горить майже без диму, засмажили ребра лося і смачно поїли. Пополудні я допоміг жінкам поставити вігвам із дрючків, гілля, кори й трави. Тепер ми могли розводити багаття у вігвамі, не боячись привернути увагу ворогів. Усі ми працювали не покладаючи рук, бо знали, що на острівці нам доведеться прожити багато днів.
Наступного дня я мав сховатися неподалік від пастки і стежити за стадами бізонів, що приходили на водопій. Але ввечері Пітакі переконала мене змінити цей план.
— Брате, — сказала вона, — часу в нас ще багато, ти встигнеш розгадати таємницю заманювача, а я не можу не думати про коней, яких ти мені подарував. Звичайно, вони мирно пасуться в міжгір’ї, але я боюся, щоб коні, яких ти постриножив, не натерли собі ніг. Треба перевірити.
— Твоя правда, — відповів я. — Зроби нові пута, і завтра на світанку я вирушу в дорогу.
Задовго до світанку я взяв рушницю, трохи м’яса і залишив острівець. Прямував я до Плескатої гори, що тьмяно бовваніла в місячному сяйві.
Я йшов швидко і ні разу не зупинився. Над полудень я спустився в маленьку ущелину. Коні паслися на південному березі річечки; побачивши мене, вони захропли і кинулись тікати. Я полічив їх; пропав один кінь — із тих, що були стриножені. За ці кілька днів слухняні, ласкаві тварини здичавіли, і мені не відразу вдалося їх спіймати. Пута не натерли коням ніг, але все-таки я зняв їх і надів на інших коней. Потім я вирушив на пошуки зниклого коня. Незабаром я знайшов його на березі річечки; половина коня була з’їдена, а на землі я побачив сліди величезних ведмежих лап.
Я мусив або вбити цього ведмедя, або вивести коней з ущелини. Якщо я залишу їх тут, коні, яких я стриножив, будуть роздерті. Я вирішив помірятися силою з ведмедем. Не великий подвиг — полювати на грізлі, маючи в руках одну з тих рушниць, якими користуєтесь тепер ви, білі. Ваша рушниця стріляє кілька разів підряд, а в мене була старовинна рушниця з крем’яним замком. Я знав; якщо перша куля не вб’є грізлі, він мене розтерзає раніше, ніж я встигну перезарядити рушницю. Для мене грізлі був не менш небезпечним противником, аніж воїн ворожого племені. Довго я роздумував, нарешті зарядив рушницю, сховався в кущах на відстані сорока кроків від мертвого коня і став чекати.
Грізлі прийшов після заходу сонця. Виринувши з чагарника, він безшелесно попрямував до туші. Завдовжки грізлі був як корова бізона, але, звичайно, набагато нижчий. Ішов сміливо навпростець; чорні ведмеді роззираються навсібіч, щоб переконатися, чи не загрожує їм небезпека, а грізлі нічого не бояться.
Підійшовши до решток коня, він розгріб лапами траву і гілки, якими накрив свою здобич, потім відірвав великий шмат м’яса від стегна й заходився їсти. Грізлі застиг нерухомо, і я скористався цим. Прицілившись під його праве вухо, я вистрілив. Звір упав, як підкошений; куля пронизала йому мозок, але він довго ще здригався, ніби хотів піднятися й розтерзати те, що завдало йому болю.
Коли ведмідь перестав дихати, я підійшов до нього й приніс його тушу в жертву Сонцю. Собі я взяв тільки пазурі та вузьку смужку хутра: я хотів загорнути в неї священну люльку, яку сподівався згодом придбати. Потім я поїв м’яса, що захопив із собою, заліз у кущі й проспав цілу ніч. Додому, на острівець, я повернувся надвечір наступного дня. Жінки зраділи, дізнавшись, що я убив грізлі, а сестра вигукнула:
— Була б я мужчиною, могла б носити намисто з пазурів грізлі!
— Ти й зараз маєш право носити ці пазурі, — відповів я. — Ти допомогла мені вивести коней, ти здійснила подвиг. Візьми пазурі й зроби із них намисто.
Вона взяла подарунок і гордо наділа на шию намисто.
Для нас настали мирні, спокійні дні. Військові загони не нишпорили більше поблизу; принаймні їх не було видно. Щоранку, коли світало, я йшов або сам, або з сестрою до пастки чи до далекого краю кам’яних пасом, звідки стежив за стадами, що приходили на водопій. У сутінках повертався я на наш маленький острівець і, поївши, лягав спати.
Бізонів було дуже багато. Вони мирно паслися на луках, бо не настала ще та пора року, коли бики переходять з одного стада до іншого і, ревучи, б’ються між собою. День за днем стежив я за стадами; їх було вісім — десять неподалік від пастки. Бувало, малюки відбивалися від стада, а матері мчали за ними, рятуючи від вовків, що нишпорили поблизу. Не раз я бачив, як стадо раптово кидалось тікати, хоч я знав, що його сполохали не мисливці.
«Чому вони тікають? Що мені робити, аби вони помчали за мною?» — знову й знову питав я себе, але відповіді не знаходив.
Швидко летів час, дуже швидко. Ми вели рахунок днів; щовечора моя сестра або я робили нову позначку на шомполі рушниці. Інколи ми їх перелічували: стільки-то днів минуло, стільки-то залишилось; незабаром повернеться наш народ і прийде плем’я «плоскоголових» до гирла річки. Дедалі частіше кликав я на допомогу всіх наших богів і моїх таємних помічників, особливо луня. Давно вже принесли ми їм у жертву всі наші цінні речі, але допомоги від них я не дістав.
Прикро було мені на серці того вечора, коли я зробив сорок п’яту зарубину на шомполі рушниці. Через п’ять-шість днів повернеться наше плем’я, а я так і не розгадав таємниці заманювача. Я відчував, що не можу зустрітися з моїми одноплемінниками, доки не знайду способу заманити бізонів. Перед сном я ще раз попросив луня згадати про його обіцянку.
Прокинувшись наступного ранку, я поїв смаженого м’яса і вирушив у дорогу. Зі мною була Пітакі. Підійшовши до кінця кам’яних пасом, ми побачили, що за ніч два нові стада наблизились до улоговини. Ми попрямували до краю прірви, щоб оглянути долину. Але все було спокійно, я не побачив жодного військового загону. Біля підніжжя скелі паслося ще одне велике стадо, повільно спускаючись до річки. Я знав — мине і цей день, а таємниця так і
