Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

Смолярчук здивовано приглядається до людей, змінених мильною піною, гарячою водою і молочними сутінками. На снігову бабу скидається кремезний, з крутими плечима і великою головою сержант Абросимов. Он рум'яний Тюльпанов. Ось смаглявошкірий, з щедро намиленою головою Умар Бакулатов. Поруч з ним смішливий Волошенко.

— Тримайсь, хто в чорта не вірує! — закричав Волошенко, виливаючи з таза гарячу воду на розпечене каміння жарової печі.

Густа хмара пекучої пари знялася до стелі, швидко розповзлась по тісній парильні.

Волошенко грізно підняв над головою пушистий, з молодим листям березовий віник:

— Лягайте, товаришу старшина, і не просіть порятунку!

Мовчки, покректуючи, Смолярчук виліз на приполок і покірно розпластався на дубових плахах.

Волошенко вмочив віник у гарячу воду, широко розмахнувся і наніс старшині пробний удар. Біла спина Смолярчука стала рожевою. Після кількох ударів вона почервоніла, потім стала, як жар. Волошенко невтомно здіймав і опускав віник, промовляючи за кожним ударом:

— Це вам, товаришу старшина, за те, що ви такий красивий, за те, що такий високий і басовитий… за те, що кидаєте своїх друзів і демобілізуєтесь…

Волошенко зупинився, перевів подих, змахнув з лоба піт.

— Ще чи досить? — насмішкувато спитав він.

— Давай! Бий! — крізь зуби простогнав Смолярчук…

І знову Волошенко дружно і хльостко молотив запашним віником гарячу спину Смолярчука.

— Досить! — Смолярчук схопив Волошенка за руку. — Ну й ручисько в тебе, Тарасе!..

Волошенко кинув віник.

— Даремно скаржитесь, товаришу старшина. Одержали, як належить демобілізованому, останній банний пайок. — Повар зітхнув, підняв таз з холодною водою, немов збираючись випити її, загорлав: — «Последний нонешний денечек гуляю с вами я, друзья!»

Мало випадає святкового часу на долю солдатів-прикордонників, які живуть вдень і вночі, весь тиждень, увесь місяць, увесь рік, увесь строк служби напруженим, важким, до краю ущільненим життям. І тому вони високо цінять кожну вільну годину, вміють робити її святковою.

Тарас Волошенко не був старожилом застави, але цю особливість прикордонного життя він відчув одразу, ледве не з першого дня.

Побувавши на банних небесах, Смолярчук зліз на землю. Обливши спершу чистою холодною водою цементну підлогу, він простягнувся на ній відпочивати, набиратися сили для другого заходу на приполок.

Смолярчук звик за роки служби митися в кількох водах, паритися довго, до цілковитої знемоги. Не збирався він міняти своїх звичок і сьогодні. Навпаки, прощаючись з банею, яку будував своїми руками, він вирішив пробути тут довго, як ніколи раніш.

Солдат Тюльпанов навіть тут, у бані, ні на крок не відступав від Смолярчука. Прийнявши на приполку в парильні ті ж «тортури», що і його вчитель, він лежав тепер поруч із старшиною, охолоджувався.

— Отже, остання баня, — зітхнувши, промовив він.

Смолярчук мовчав. Очі його були заплющені, руки й ноги розкидані, дихав він важко, хрипкувато. Притихли й інші прикордонники, чекаючи, що відповість старшина.

Мовчання Смолярчука не збентежило Тюльпанова. Він продовжував з властивою йому простодушністю:

— Не розумію я вас, товаришу старшина, як це ви, такий знаменитий прикордонник, погодились на демобілізацію. На кордоні ви перша людина, а що робитимете там, у Сибіру?

Смолярчук мовчав. Узявши жорстку мочалку, він почав нещадно терти намилену голову.

Як міг Волошенко не скористатися з такого сприятливого випадку, не заступитися за правду, не розкрити суті багатозначного мовчання Смолярчука!

Серйозно і поважно дивлячись на стриженого солдата Тюльпанова, повар сказав:

— Такі люди, як старшина Смолярчук, стають першими людьми скрізь, де пускають своє коріння: в шахті, в емтеесі, в театрі. Зрозуміло?

Всі, хто був у бані, засміялися. Смолярчук, несподівано для присутніх, теж засміявся.

Навстіж розчинилися двері, і в світлому отворі передбанника виросла підтягнута, як завжди, постать начальника застави.

— Ну, як? — спитав капітан Шапошников, вдивляючись у сиві сутінки бані. — Гарячої води досить? Піч натоплена?

Волошенко жваво відгукнувся:

— Все гаразд, товаришу капітан! Обновилися з ніг до голови!

— Так, так, якраз до речі!

— Чи зрозуміли ви натяк? — спитав Волошенко, коли пішов капітан Шапошников. — За даними розвідки, мають відбутися проводи одного нашого демобілізованого товариша. Отже, будьте в повній готовності до вечора пісні і танцю.

Тюльпанов замислено подивився на двері, за якими зник капітан. Ні до кого не звертаючись, він спитав:

— Цікаво, скільки треба служити, щоб стати начальником застави?

— Дивлячись, як служити, — одразу ж, не гаючи ні хвилини, ніби чекав такого запитання, відповів Волошенко. — Я всі три роки прослужу і далі рядового не просунуся, а ось ти, Тюльпанов… ти через три місяці одержиш єфрейтора, ще через три — сержанта, через рік — старшину і через п'ятирічку — генералом станеш.

Молодого прикордонника це не збентежило. Він серйозно, з переконанням відказав:

— Даремно ти насміхаєшся, Волошенко. Генералом, може, й не стану, а от офіцером обов'язково буду.

— Не прибіднюйся, бути тобі генералом… Ну, кому як, а з мене цієї насолоди досить, ситий по саму зав'язку! — закінчив Волошенко, облившись холодною водою і прямуючи до дверей.

Сміх у бані затих, припинилися жваві розмови, у багатьох щезло бажання митися і паритись далі. Слідом за Волошенком вийшов Смолярчук, за ним Тюльпанов, потім і інші.

Так бувало часто. Де Волошенко — там весела розмова, жарти, сміх. Варто Волошенкові зайти до сушарні, як вона одразу ж перетворювалася на маленький клуб. Сяде він на лаву перед бочкою з водою, закопаною в землю, закурить — через п'ять хвилин сюди ж, до місця куріння, збирається майже все населення застави. Заспіває Волошенко — всім співати хочеться. Заговорить — всі його слухають з