Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

— Підрахувати, то тисячний буде…

— Ого! А я… — Тюльпанов насторожено подивився ліворуч, потім праворуч. — А що ви почували, коли вас призначали в перший нічний наряд?

— В таку погоду, товаришу Тюльпанов, не розмовляють, а прислухаються… От ми і на кордоні, — об'явив він через кілька хвилин, по-хазяйськи озираючись навколо і машинально перевіряючи спорядження і боєприпаси.

Наряд розосередився і рушив дозорною стежкою, вздовж Тиси. Попереду був Смолярчук з Витязем на повідку. Тюльпанов ішов позаду, метрів за десять від інструктора. Тут, безпосередньо біля Тиси, туман чомусь був рідшим, у деяких місцях навіть були глибокі просвіти, що відкривали вид на ліс і на гору Соняшну. Тюльпанов жадібно вдивлявся і вслухався. Все здавалось йому незвичайним у цю першу його ніч прикордонної служби. Гора Соняшна начебто впритул наблизилася до кордону: простягни руку — і ти торкнешся її. Вдень Тису зовсім не було чути, а зараз вона шуміла в прибережних лозах і чагарнику на піщаних мілинах, на величезних валунах, під залізничним мостом. Буваючи тут удень, Тюльпанов добре познайомився з місцевістю, але тепер не впізнавав її. Де руїни хатинки бакенщика? Де дерево, розчахнуте блискавкою? Де величезний, вкритий мохом камінь? Вдень, при блакитному небі, при сонці, не так голосно лунали кроки на дозорній стежці. Вдень все було ясніше, простіше, а зараз… А що це за шарудіння отам, праворуч, де чорніє купка дерев? Тополі шелестять своїм листям чи?.. Що це за шум отам, ліворуч? Зірвалася грудка землі в річку чи хлюпнула вода від необережного веслування?

Тюльпанов народився і зріс у великому донецькому місті і до військової служби жодної ночі не провів під відкритим небом, у горах, біля річки чи в степу. Здебільшого опівночі він уже міцно спав. Ніколи в житті він не наражався на будь-яку небезпеку, через те він погано орієнтувався і нервувався зараз, скрізь вчувалося йому підозріле шарудіння.

Тримаючи автомат напоготові, Тюльпанов просувався вперед. Трохи збившись із стежки, він натрапив на камінь, спіткнувся і впав.

— Що трапилось? — підбігши і нахилившись над Тюльпановим, пошепки спитав Смолярчук.

— Так… Нічого… — вставши і обтрушуючись, відповів Тюльпанов.

— Переживаєш? — старшина співчутливо, підбадьорююче поплескав напарника по плечу: — Терпи, солдате, генералом будеш!

Вони знову зосередились і мовчки продовжували рухатись вздовж кордону. Туман обважнів, відступав, заповнюючи собою гірські ущелини, узлісся, видолинки і вологі низини, звільняючи з свого полону гори, ліси і прибережну рівнину. Все небо закривали густі темні хмари. Через деякий час середина неба почала світлішати, виглянув круглий тьмяний місяць. Він світив недовго, лише одну мить, проте Тюльпанов встиг помітити на скелі, що височіла над Тисою, дві тоненькі, як у біноклі або стереотрубі, схрещені рисочки. Це залізний хрест, пам'ятник юнаку і дівчині, які загинули тут ще в минулому столітті. Легенда розповідає, що вони кохали одне одного, але недобрі люди намагалися їх розлучити. Вони не скорилися. Таємно від людей їх повінчала за своїми обрядами весняна місячна ніч. Лише солов'ї славили їх щастя, а рано-вранці, до схід сонця, чоловік і жінка зійшли на найвищу скелю і, взявшись за руки, кинулись вниз, у крижану, киплячу піною Тису. Вони вирішили краще загинути, ніж жити в розлуці. І після їх смерті добрі люди поставили пам'ятник на честь великого кохання.

Тюльпанов подумав, що, можливо, закохані, перед тим, як загинути, проходили цією ж стежкою, по якій він ішов зараз. «Цікаво, про що вони говорили перед смертю? Проклинали своїх катів? Молилися богу? Я б воював, а не кидався із скелі!»

«Скеля закоханих», як її тут називали, лишилась позаду. Тюльпанов знову замислився про свою службу. А що, коли зараз порушник рветься до кордону, пливе через Тису, причаївся між валунами або в чагарнику? Широко відкритими очима напружено вдивлявся Тюльпанов у нічну пітьму, безперестанно повертав голову то наліво, то направо, озирався назад. Він хотів чути все, чим жив нічний кордон.

Попереду біля стежки з темряви виступило щось чорне, подібне до людини, що крадькома пробиралася в ліс. Тюльпанов зупинився, спрямував автомат на підозрілу пляму і умовним сигналом покликав до себе старшого наряду.

Смолярчук і Витязь безшумно підбігли. Вони обидва лягли поруч з Тюльпановим. Вівчарка поводилась спокійно.

— В чому справа? — пошепки спитав старшина.

Молодий солдат кивнув у той бік, де темніли обриси людини.

— Людина стоїть.

Смолярчук усміхнувся:

— Це дерево!

Тюльпанов опустив автомат. Він був засоромлений. Смолярчук заспокоїв його:

— Нічого, не турбуйся даремно. Я теж спочатку в кожному кущі порушника вбачав.

Здалеку, з-за Тиси, знову долинув церковний дзвін. Тюльпанов штовхнув Смолярчука:

— Звідки це?

— На тому боці, за кордоном, — спокійно відповів старшина. — Напевне, роздзвонилися з нагоди якогось свята.

Пішли далі. Тепер Тюльпанов обережно озирався на всі боки, терпляче вслухався в ніч, боявся ще раз побачити те, чого не було, зняти хибну тривогу, осоромитись. Так він пройшов метрів сто і раптом виразно почув шарудіння в кущах. Розгублено зупинився, вірячи і не вірячи своїм вухам, міркуючи, треба чи не треба просигналізувати старшині. Але той сам покликав його до себе.

— Чуєш? — спитав Смолярчук.

— Так, — неслухняними губами прошепотів Тюльпанов.

Витязь натягнув поводок, поривався до чагарника.

— Вперед! — наказав старшина і, повернувшись до Тюльпанова: — За мною!

Смолярчук, якого тягнув вперед сильний Витязь, дряпаючи обличчя і руки колючим терном, пробився крізь прибережний чагарник і вискочив до службової смуги, звідки було чути шарудіння. Якщо ворог прорвався через кордон, то тут, на смузі, він обов'язково залишив свій слід. Смолярчук увімкнув ліхтар. Так, на м'якій, розпушеній землі було ясно видно якісь відбитки. Присівши, старшина почав їх уважно вивчати. Тюльпанов схвильовано дивився на дії досвідченого слідопита.

— Порушник?

— Чотириногий порушник. Дикий кабан на водопій побіг. Постав вішку.

— Навіщо?