Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

Олена мовчала, то перебираючи намисто, то розгладжуючи на голові хустку. Вона чекала, коли ж заговорить Михайло.

Він узяв руку дівчини і, зазираючи їй у вічі, хвилюючись, промовив:

— Поїдемо зі мною, Оленко!

— З тобою? Куди?

— В Сибір, на мою батьківщину. Давно ти мені подобаєшся, ти ж знаєш.

Олена звільнила руку, засміялася, перевертаючи освідчення Смолярчука на жарт.

— Їхати з тобою? У твій холодний Сибір? А моя тепла Тиса? А мій старенький батько?

— У нас в Сибіру є річки набагато кращі за твою Тису. Єнісей! Іртиш! Об! Лена! А щодо батька… Я буду твоїм батьком, матір'ю, сестрою… Усіх заміню. Поїдемо, Оленко!

Олена серйозно і суворо подивилася на Смолярчука, похитала головою.

— Багато ти думаєш про себе, Михайле!

— Не багато. Стільки, скільки треба! — безжурно промовив він і знову потягнувся до руки Оленки.

Вона мовчки, холодно відсторонилася. Із здивуванням і зростаючим занепокоєнням він дивився на дівчину, не розуміючи, що з нею діється. Звідки раптом така зміна? Чого вона стала такою чужою, неприступною?

Олена гірко усміхнулася.

— Михайле, коли ти надумав завезти мене в Сибір?

— Я весь час думав, цілий рік.

— Дуже довго ти думав, Михайле. Так довго, що… — вона рвучко підвела голову, і в її сірих очах спалахнула жорстока насмішка. — Треба тобі ще подумати з рік. — Вона несподівано різким і сильним рухом повернула Смолярчука обличчям до застави і легенько підштовхнула його в спину. — Іди, думай!

І приголомшений Смолярчук покірно пішов до застави.

Оленка, зблідла, кусаючи губи, дивилася йому вслід. Він уже пройшов кілька кроків від неї, зараз грюкне хвірткою і зникне за високим парканом. Треба зупинити його, повернути. Але яким словом? Де воно, те слово, не принижуюче, гідне, просте і щире?

Олена мовчала, дивлячись услід Михайлові, який все віддалявся, і відчай краяв її серце…

Олена давно покохала Михайла, давно потай мріяла стати його дружиною. Але минав час, тиждень за тижнем, місяць за місяцем, а він уперто відмовчувався. Нічого не казав не тільки про одруження, він навіть жодним словом не обмовився про своє кохання. Олена боялася його мовчання, воно ображало її. Олена бачила і відчувала, що вона не чужа Михайлові, подобається йому. А він усе чогось вичікував, не хотів освідчитись, вагався. Чому? Чи не тому, що вважав її нижчою за себе? Багато гірких думок спадало на думку Олені весь цей час, до сьогоднішнього дня. Трапилося нарешті те, про що мріяла Олена. Радіти б їй, засяяти щастям, а вона… І в усьому він, Михайло, винен. Любити не вмів, не зумів і поговорити з нею добре. Зробив він це не так, як хотіла, як мріяла, як чекала Олена, — без усяких радощів і хвилювання, впевнений у тому, що вона погодиться, переконаний, що ощасливить її. Олена покарала його за самовпевненість. Але не надовго вистачило їй цієї мстивої радості. Вона дивилася вслід Смолярчукові і думала: а що ж буде далі, завтра, через тиждень, місяць? Михайло поїде, а вона залишиться в лісовому будиночку з добродушним буркотуном-бать-ком, з своєю гордістю, нічого не чекаючи, ні на що не сподіваючись. Не застукотять, як раніше, підбори Михайла на дубовому ґанку, не зайде він в її хату, ніколи не побачить вона його синіх-синіх очей, смаглявого обличчя, не почує голосу. Олені стало страшно, вона вже гірко каялася в тому, що насміялася над ним. Можливо, він так довго не говорив про своє кохання тому, що соромився?..

Смолярчук уже підійшов до воріт застави, уже взявся за чорну клямку хвіртки, а вона все мовчала. Ось він причинив хвіртку, ось…

— Михайле!

Вона покликала його дуже тихо, але він почув, зупинився. Вірячи собі і не вірячи, нерішуче переступаючи з ноги на ногу, він стояв біля хвіртки, напружено дивився на Олену, намагаючись прочитати на її обличчі недоказане. Вона тільки усміхнулася, але він зрозумів усе. Зрозумів і прожогом кинувся до неї, з бажанням обняти, поцілувати. Але не наважився цього зробити, тільки взяв її руки в свої.

Обоє радісні й зніяковілі, стояли вони біля воріт застави, на очах всіх солдатів, на густій молодій траві. Він тримав її руки в своїх і, намагаючись зазирнути їй у вічі, які вона вперто не відривала від землі, запитав:

— Завтра і зареєструємось? Добре?

— Як хочеш, — прошепотіла вона так тихо, що він швидше вгадав її слова, ніж почув.

— Ходімо на заставу, — сказав він, беручи її за плечі.

— Навіщо? — злякалася вона.

— Ходімо! Я всім скажу, що завтра одружуюсь. Всю заставу запросимо на весілля. Ходімо!

Він штовхнув хвіртку і, не знімаючи руки з плечей Олени, ввів її на подвір'я. Всі прикордонники, які були в цю хвилину на майданчику перед казармою, дивилися на них — гордого Смолярчука і засоромлену Олену. І всі посміхалися, здогадуючись, яка важлива подія сталася в їхньому житті. Волошенко не втримався, щоб не відзначити це веселим жартом. Він гучним голосом, веселим і одночасно урочистим, віддав команду солдатам:

— Увага! Рівняння наліво, на закоханих! Прикордонники демонстративно виструнчились, рвучко підвели і повернули голови до Смолярчука й Олени.

Старшина не розгубився і в свою чергу скомандував:

— Вільно, товариші парубки! — потім, перевівши подих, додав: — Можете поздоровити нас з наступаючим, як-то кажуть, законним шлюбом!

— По-о-оздоровляємо! — голосно прокотилося подвір'ям застави.

— По-о-здоровляємо, поздоровляємо! — проспівав на закінчення Волошенко, диригуючи солдатським хором.

Старшина Смолярчук прийшов у їдальню останнім, коли вся застава повечеряла. Він хотів залишитись віч-на-віч з Волошенком, поговорити