Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

Повар Волошенко поставив перед старшиною тарілку із смаженою картоплею, емальовану кварту міцного чаю, поклав хліб і сказав:

— Товаришу демобілізований, вечеряйте не по-старшинському, а по-солдатському: раз, два — і готовий!

Смолярчук похмуро глянув на Волошенка і мовчки взявся до їжі.

Повар винувато усміхнувся:

— Вибачаюсь, звичайно, за таку холодну промову. Вам зараз, як женихові, хочеться слухати лише веселе, весільне, а я… не маю часу для приємних розмов: готуюся в наряд. — Він помовчав і з гордістю додав: — Молодий прикордонник не призначається в наряд, але капітан мені довірив, і я, звичайно, виправдаю довір'я.

Коли Смолярчук повечеряв, Волошенко спитав його:

— Чого ви засмучені, товаришу старшина? У щасливих не буває такого виразу обличчя.

— Ніколи тобі слухати про мій сум. Іди в наряд, виправдуй довір'я, — невесело сказав Смолярчук і вийшов.

Прибравши їдальню і кухню, Волошенко старанно вмився, пригладив щіткою наїжачене, підстрижене під машинку волосся, підшив до гімнастьорки свіжий білосніжний комірець, почистив обмундирування, одягнувся і, підтягнутий, молодцюватий, з сяючими очима, з напруженим суворим обличчям, пішов приймати чергування по заставі. Через хвилину Волошенко з червоною пов'язкою на рукаві хазяйнував біля телефонних апаратів, у казармі, на подвір'ї, готував до служби прикордонні наряди.

Смолярчук складав речі в чемодан, крадькома стежив за товаришем, заздрячи його діловитості, його неприхованій гордій радості. Заздрив і, мабуть, ледь-ледь ревнував. Смолярчук особливо любив цей вид прикордонної служби — чергування по заставі. Всі досі визнавали, що він добре справлявся з обов'язками чергового. Мине півроку, рік, і всі скажуть, що Волошенко чергує не гірше від Смолярчука і що Тюльпанов на «відмінно» закінчив школу служби собак й добре працює з Витязем, ні в чому не поступаючись своєму вчителеві. А можливо, ніхто нічого не скаже, можливо, ніхто і не згадає старшину Смолярчука… Поїде, і всі забудуть!

Склавши свої скромні солдатські пожитки, Смолярчук засунув чемодан під койку і, переконавшись, що в казармі нікого немає, підійшов до піраміди, взяв свій автомат і звичним рухом погладив його вороновану сталь.

— Що, товаришу старшина, вирішили попрощатись? — почув він голос одного з прикордонників.

Смолярчук озирнувся. Солдат добродушно посміхався, часто кліпаючи світлими довгими віями.

Смолярчук відсмикнув руку від піраміди, як від вогню, і повернувся до своєї койки. Дивно, яка вона м'яка і в якому зручному місці розташована — біля самого вікна, крізь яке видно і Карпатські гори, і Тису, і виноградники, і ранкове сонце, і вечірні зорі, і шпиль дзвіниці на тому, закордонному, боці! Три роки Смолярчук спав на солдатській койці, а завтра… Демобілізований! Закінчилося прикордонне життя! Їдь, куди хочеш, роби, що хочеш. З завтрашнього дня капітан Шапошников викреслить тебе з списків особового складу, і ти більше не будеш нести служби в секреті або в дозорі. Демобілізований! Твій автомат перейде до Тюльпанова чи іншого молодого солдата. На твоїй койці, можливо, спатиме той же Тюльпанов. По дозорній стежці, протоптаній твоїми ногами на березі Тиси, ходитиме хтось інший.

Життя застави, поки Смолярчук, сидячи на койці, поринув у сумні роздуми, ішло, як звичайно. Пішов на кордон суворий, небалакучий Грачов. Вирушив на роздоріжжя єфрейтор Березовський. Зник у туманній імлі провідник Чистяков із своєю чорною, без жодної плямочки вівчаркою Тучею. Обережно, м'яко ступаючи, нечутні, як тіні, вирушили в напрямі до Вузької лощини Ковальов і Ласточкін. Їх супроводжував величезний кудлатий Барс. Протупав по стежці, розтанувши в білястій пітьмі, кремезний, з квадратними плечима сержант Корж. Готувалися іти на кордон Тюльпанов, Федоренко та інші.

Не дуже приємно прикордонникові, який має на рахунку тридцять дев'ять затримань порушників кордону, сидіти без діла в таку туманну, тривожну ніч, коли всі його товариші взялися до зброї. Може, саме в сьогоднішню ніч у тому самому місці, де тебе немає, і спробує прорватися який-небудь лазутчик. І якби ти був там, якби прикривав цей важливий напрям, напевне б почув скрадливу ходу ворога, вчасно виріс на його таємному шляху, схопив, знешкодив. Це була б твоя сорокова перемога, можливо, найславніша, увінчуюча твою прикордонну службу.

Смолярчук вийшов надвір, сів на лаву перед бочкою з водою, закопаною в землю, закурив і за звичкою, нажитою на кордоні, почав вдивлятися в сіру імлу, яка з усіх боків насувалася на заставу. Свіжий північний вітер доносив шум гірських потоків. На півдні, там, де розташувалася Циганська слобідка, хтось грав на скрипці. На лівому березі Тиси, приглушений відстанню та імлистим туманом, звучав церковний дзвін, чи то відраховуючи час, чи то провіщаючи про релігійний обряд. Але ось до всіх цих звуків приєднався ще один. Він був дуже слабкий, ледве чутний, але Смолярчук одразу ж вловив його, забувши про всі інші. То було тужливе підвивання Витязя. Смолярчук здригнувся, схопився і швидким кроком пішов до вольєри. Проходячи повз яскраво освітлене і навстіж розчинене вікно канцелярії застави, він побачив капітана Шапошникова.

— Це ви, старшина?

— Я, товаришу капітан… колишній старшина.

— Куди це ви так заспішили, колишній старшина? — спитав Шапошников. Судячи по голосу, він усміхався.

— Та ось Витязь кличе.

Капітан прислухався:

— Так, тривожиться собака!

Смолярчук підійшов ближче до вікна і стримано, спокійно, певний, що йому не відмовлять, сказав:

— Товаришу капітан, дозвольте мені сьогодні нести службу з Витязем.

— Попрощатися з кордоном хочете?

Шапошников чекав, що відповість старшина. Смолярчук мовчав, дивлячись в землю.

— Дозволяю. Ідіть. Візьміть з собою Тюльпанова, — не дочекавшись відповіді на своє запитання, не без деякого розчарування сказав Шапошников.

Туман впритул наблизився до застави: не було видно вже не тільки гір, але й офіцерського будиночка, бані, вишки… Товстим, вище тополь шаром туман вкрив землю. Смолярчук і Тюльпанов навпомацки пробиралися слідом за Витязем до берега Тиси.

— Товаришу старшина, в котрий раз ви ідете в наряд? — наздогнавши