Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

що вона негайно погодиться стати його дружиною, він не сумнівався. Взагалі Смолярчук тепер, коли до нього прийшла велика слава, мало в собі сумнівався. Він звик вірити, що всі люди, з якими йому доводиться мати стосунки, ставляться до нього з повагою, а часто і з любов'ю. І Смолярчук немало здивувався б, якби виявив, що все складається не так, як він гадав.

По стежці, прокладеній прикордонниками і лісниками по крутояру, Смолярчук спустився до дамби, що прикривала рівнину від весняних паводків і бурхливої Тиси. В кущах, що росли на узбіччях дамби, стояв велосипед, на якому приїхала Олена. Смолярчук вирішив почекати її тут.

Закінчивши свої справи, Олена сиділа на березі Тиси, на голих ребрах розбитого човна, чорного від смоли і старості, і, затуляючи долонею від сонця очі, дивилася вгору, в небо. Велика зграя голубів, що вилетіла з своїх гнізд, зробила коло над Тисою і, не боячись, сіла на піщаній обмілині, недалечко від дівчини. Олена вийняла з кишені жменю якихось зерен, кинула голубам. Видзьобавши їх, голуби знялися і полетіли.

Коли Олена, важко дихаючи, з прозорими краплинками поту на лобі, розчервоніла від спеки, обмахуючись рожевою вицвілою косинкою, вилізла на дамбу, Смолярчук вийшов з кущів, приклав руку до козирка:

— Бажаю здоров'я, товаришу гідрограф! — він опустив руку, посміхнувся. — Здрастуй, Оленко! З приїздом!

— Здрастуй, Михайле. А я думала… що тебе вже не побачу.

— Незабаром їду. Наказ про демобілізацію вже підписаний. Мені друзі влаштовують проводи… Прийдеш до нас на заставу із своїми подругами?.. В суботу ввечері, га?

— Прийду. Обов'язково. І дівчат приведу. — Олена заспішила. — До побачення.

— Зачекай. — Він поклав руку на руль велосипеда. — Оленко, я хотів тобі сказати…

Позаду в кущах почулося шелестіння і попереджуюче кахикання. Смолярчук розгублено обернувся.

Розсунувши віття чагарника, на дамбу вийшов літній чоловік з бурим від загару і вітру обличчям, в шкіряній потертій куртці, з рушницею на плечі і сокирою за поясом. Це був Іван Васильович Дудар, батько Олени. Лукаво посміхаючись в густі обвислі вуса, він мовчки дивився на зніяковілих молодих людей.

— До побачення! — отямившись, пробурмотів Смолярчук і квапливо зник.

— Бач, який лякливий вояка! — густим басом сказав Дудар, проводжаючи прикордонника дружелюбним поглядом.

— Тату, ви наче з-під землі виросли, — засміялася Олена. — Як вас не злякаєшся?

— Ой дівчино хороша, помовчала б ти, — Іван Васильович зітхнув, вийняв пачку сигарет, закурив. — Років двадцять п'ять тому мені довелося дружити з творю покійною матір'ю, царство їй небесне. — Знявши кашкет, він перехрестився. — Розумна була дівчина, твоя маги. Всі медові мої слова уважно слухала, але… посміхнеться бувало, похитає головою: «Тільки після весілля повірю тобі, Іване, а зараз…»

— Не хвилюйтесь, тату, не народилася ще та людина, яка зуміла б одурити вашу Олену медовими словами.

Вона скочила на велосипед, спустилася з дамби і покотила просікою до шляхової будки, оранжовий черепичний дах якої виднівся поверх невисоких ялин.

Мінлива погода весною в Карпатах. Годину тому на ясному небі не було жодної хмаринки, а зараз з холодного, північного боку хребтів потяглися низки важких сніжно-землистих хмар, які несли дощ, а можливо, і град. Годину тому було тепло, а тепер з ущелини потягло прохолодою, тихий ліс зловісно зашумів верхів'ями вікових сосен, і сонце перестало гріти й світити. Весняні галявини, теж недавно ніжно-зелені, що молодили Карпати, потьмяніли без сонячного світла, і стали непривітними суворі схили гір. Одна за одною окутувалися хмарами і зникали вершини. Потемніла і вкрилася великими зморшками Тиса.

Глава одинадцята

Відгриміла гірська гроза, перестав шумний і щедрий травневий дощ. Велике мутно-червоне сонце, перекреслене чорним зигзагом летючої хмарки, хилилося на захід. Довга тінь лісистої гори лежала на подвір'ї застави. На деревах, падаючи з гілки на гілку, з листка на листок, шурхотіли, перемовляючись про щось своє, дощові краплини.

В глибині подвір'я застави, над довгим цегляним будинком, вкритим оранжовою черепицею, вився прозорий веселий димок. Він здіймався до неба і там поволі танув. Тільки людина, яка ніколи не змивала з себе солдатського поту, ніколи не пробувала закоптілої гіркоти березового віника, могла б сплутати цей солодкий банний димок з повсякденним, кухонним.

У житті людей п'ятої застави баня займала не останнє місце.

Солдат, який стояв на спостережній вишці, дивлячись-униз, посміхнувся, потягнув носом, нетерпляче переступив з ноги на ногу і промовив майже співаючи:

— Ба-а-а-ня!

Другий солдат, який ніс службу на вершині гори Соняшної, повернувся обличчям до застави, крекнув, примружився, подумав: «Ну і попарюся ж я сьогодні, ну й помиюся…»

Два майори із штабу загону, проїжджаючи вздовж Тиси на відкритому всюдиході, побачили банний дим на П'ятій заставі.

— Стій! — в один голос, не змовляючись, наказали вони шоферові.

Подивилися один на одного і, сміючись, сказали:

— Завернемо?

Дощ чи сніг на вулиці, мороз чи сонце, — в годину, призначену начальником застави, оживав, сповнюючись теплом, цей будинок під оранжовою черепицею, холодний, темний, пустий в усі інші дні.

Яка це насолода — зайти в дерев'яний передбанник, сповнений одурманюючого тепла і пахощів розпареного березового листя і гілок! До чого ж добре після безсонної ночі, проведеної в горах, під зливою, на березі річки, її болотяному очереті, в лісовій глушині, скинути з себе просякнуту потом білизну! Дихаєш так, ніби гної легені збільшилися за обсягом щонайменше втричі.

Густа солодкувата пара сповнює баню. Похила жорстка цементна плита підлоги приємно лоскоче підошви ніг своїм вологим теплом. Букові колоди, білі, наче костяні, з довгими скісними тріщинами, проконопаченими мохом, нагрілися так, що до них не можна доторкнутись. Круті склепіння спітніли, з них капотять холодні, освіжаючі краплини. Зелене березове листя на спинах людей, на цементі,