Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко
Сторож і дзвонар тисаварської церкви, яка стояла на самому березі прикордонної Тиси, був старий контрабандист і заслужений, з довоєнних часів, агент іноземної розвідки, господар таємної квартири, де колись знаходили собі притулок агенти і контрабандисти, що йшли через угорський кордон у стару Чехословаччину або Польщу і поверталися звідти. Він же, цей господар транзитної явки, іноді перетворювався на перевізника. Протягом однієї ночі він звичайно двічі встигав пересікати Тису туди й назад.
Після того, як правий берег Тиси почали охороняти радянські прикордонники, агент, що мав кличку «Пастух», одержав від свого начальства наказ припинити всяку контрабандистську діяльність, бути тихим і скромним дзвонарем, ревним служителем церкви. Послугами «Пастуха» будапештський резидент Джон Файн користувався дуже рідко, лише в тих випадках, коли треба було переправити через Тису особливо важливого агента і зв'язківця.
От до цього набожного дзвонаря і вирушив Дубашевич, маючи шифроване розпорядження із штабу розвід-центра «Південь», в якому говорилося: «В найближчий час перекиньте на той бік пред'явника цього. Про виконання негайно сповістіть».
Дзвонар мовчки, надівши на м'ясистий ніс окуляри, прочитав шифровку, мовчки кивнув, запрошуючи «пред'явника цього» іти за ним. По крутих гвинтових сходах, по глухому кам'яному стояку вони вилізли нагору і опинилися на запиленій, з кріпосними бійницями, дзвіниці.
Не питаючи гостя, ситий він чи голодний, дзвонар поставив перед ним літровий термос, велику бляшанку з гусячим паштетом, поклав хліб, цукор і мовчки, наче глухонімий, з обличчям, яке не відбивало ніяких емоцій і думок, пішов униз. На першій приступці залізних сходів Дубашевич затримав непривітного господаря:
— Почекайте… Вам зрозумілий наказ?
Дзвонар кивнув головою і одвернувся з явним наміром піти.
— Та постій же ти, опудало! Скажи хоч слово. Чи довго я просиджу в цій норі?
— Скільки треба, стільки й просидиш. — пробурчав дзвонар.
— Так, але…
— Не хвилюйся, — перебив господар, — усе буде зроблено, як наказано.
— Ну, от і добре. Цього я й добивався. Тепер можеш іти.
Залишившись на самоті, «Учитель» підкріпився паштетом, випив гарячого кофе і, влаштувавшись в кутку дзвіниці на підстилці, накинутій на купу стружок, почав відновлювати в пам'яті маршрут переходу через кордон. Тисаварська церква стоїть на лівому березі Тиси. Прямо проти неї, на правому, радянському березі, — дерево, розчахнуте блискавкою, зарослі бур'янами руїни хатинки бакенщика, Соняшна гора, виноградники. Трохи правіше — міст через річку і Явір. Якби не дощ і не туманна імла, місто було б видно, як на долоні.
Дубашевич знав, що цю ділянку кордону охороняє п'ята застава на чолі з капітаном Шапошниковим. Йому також було відомо від інструкторів зі штабу «Бізона», що прикордонники п'ятої застави відзначаються особливою пильністю, що вони досвідчені слідопити, надзвичайно вперті і витривалі в переслідуванні, безстрашні в бою, здатні до того ж розгадати найхитромудріші прийоми переходу кордону.
Знав Дубашевич, нарешті, і те, що тут, на ділянці п’ятої застави, нещодавно зазнала поразки група таких же найманців, як і він.
Виряджаючи першого підручного в дорогу, штаб «Бізона» вважав за необхідне сказати йому всю правду про те, з яким сильним противником йому доведеться мати справу. Але сказав він і інше: немає, мовляв, такої сили, яку не можна перемогти за допомогою хитрощів.
«Бізон» і його штаб розробили для Дубашевича дотепний план переходу кордону. Через те «Учитель», віддаючи належне радянським прикордонникам, не дуже хвилювався за свою долю. Риск і несподіванка, звичайно, не виключені, але шансів на успіх більше, ніж досить.
Іноземні розвідки невтомно вправляються в способах засилання своїх агентів до Радянської країни. Невичерпне їх хитрування. Головні сили і засоби розвідцентрів-завжди спрямовані на те, щоб знайти оригінальний, досі не вживаний і, отже, не розгаданий спосіб прориву через-кордон й успішного перебування в тилу. Один і той же-прийом, як правило, ніколи не повторювався, якщо в першому випадку він зазнав невдачі і став відомий прикордонникам і органам державної безпеки.
Ось на цьому правилі, вірніше, на винятку з правила, і вирішив зіграти «Бізон». Відомо, що бізонівці бояться шаблону, повторення прийомів у своїй роботі. Якраз тому — розраховував «Бізон» — для радянської контррозвідки буде абсолютною несподіванкою те, що «шаблонно» спланував розвідцентр «Південь».
Дубашевич повинен був прорватися через Тису так само, як і його попередник Кларк — «Колумбус» і майже під таким самим прикриттям. Посилаючи його по протореному, щедро политому кров'ю своїх агентів маршруту, «Бізон» твердо розраховував ще й на те, що прикордонники п'ятої застави, заспокоєні недавнім своїм успіхом, не чекають прориву кордону на своїй ділянці.
На високій безлісій вершині, відкритій усім вітрам, нагрітій гарячим весняним сонцем, стояли два прикордонники: старшина Смолярчук і рядовий Тюльпанов, переведений недавно сюди з високогірної застави. Біля їх ніг лежав Витязь. Одержавши згоду капітана Шапошникова, Смолярчук вийшов у гори, щоб на практиці повчити молодого солдата мистецтву розшуку порушника кордону по сліду. Так прикордонники проводили ранок свого вихідного дня. Зійшовши на вершину, вони довго і пильно вдивлялися в безмежний край весняних гір, альпійських лук, долин, лісів, вічно затінених ущелин і стрімких білопінних потоків.
Гірська весна нарешті вступила у свої права і була в розпалі. Від перевалу до перевалу, по схилах зелених гір, по долинах і ущелинах, по всьому гірському Закарпаттю лунали постріли, трубили пастухи в трембіти, стелився густий дим «живої ватри» — вогнищ, запалених старшими пастухами на знак того, що настала довгождана пора красної весни, що воскресли Полонини і готові прийняти дорогих гостей — верховинських пастухів і їх отари.
А на Верховині почався святковий рух, неповторне «веснування», «хід на Полонини». Старики, діти, жінки, дівчата, одягнуті в усе найкраще, що в них було, проводжали пастухів до околиць сіл і далі,
