Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

Пізно ввечері Андрій і Олекса вийшли з ресторану. Лисак хотів провести Сокача додому, але той підняв комір своєї синьої спецівки, насунув на очі формений кашкет і махнув рукою.

— Сам знайду дорогу, не хвилюйся, — пробурмотів він і зник у темряві.

Ішов дощ. Дрібний, теплий,#по-справжньому весняний. Перехожих на вулиці майже не було. На протилежному боці вулиці ледь світилися вікна чергової аптеки. В чорному небі прогув винищувач. Він пролетів уздовж кордону, накресливши свій маршрут бортовими вогнями — зеленим і червоним.

Невдоволений Сокачем за те, що той виявився поганим товаришем по чарці, Андрій не кваплячись поплентався по Виноградній, міркуючи, де і як найцікавіше скоротати ніч. Він вийшов у кінець вулиці, в безлюдний скверик, сів на вологу лаву, закурив і, відкинувши назад голову, примружившись, прислухався до шелестіння дощу в кроні каштана.

Чиїсь кроки, що пролунали неподалік, примусили Андрія опустити голову, розплющити очі. Повз нього проходила людина в довгому плащі, чорному капелюсі, з чорним футляром під пахвою. Це був музикант з Циганської слобідки. Той самий, що терликав на своїй скрипці, поки Андрій і Олекса вечеряли.

— Ти куди, Шандоре? — спитав Андрій по-мадьярськи.

— Додому. Сигарета є?

— Є. На. Бери всю пачку. Чого так рано додому?

— Дружина наказала не затримуватись. — Вогник сигарети освітив обличчя цигана, його чорні вусики, білі зуби. — У нас сьогодні домашнє свято: десять років, як одружилися. З цього приводу…

Андрій все зрозумів. Ось де він скоротає ніч у Циганській слобідці.

— Запрошуй, Шандоре, і мене, — Андрій побряжчав у кишені дрібними грішми. — Дукати і крони є.

— Ходімо, коли душа твоя свята забажала. Андрій і циган взяли таксі. Минувши центр Явора, вони поїхали далі вузькою темною вуличкою південної околиці міста. Машина зупинилася перед невеликим будиночком у Циганській слобідці.

Циганська слобідка була одним з особливих місць молодого радянського міста Явора. Виникла вона давно, ще за часів австро-угорської корони, росла і розширювалася за часів президента Масарика. Тут, на міжнародному перехресті, в кількох кілометрах від стику трьох кордонів, зручно і вигідно було стояти постійним табором конокрадам, контрабандистам, власникам таємних квартир, друзям закордонних перебіжчиків, ворожкам, скрипалям, коновалам, ковалям, лудильникам. Десятки років, з покоління в покоління, Циганська слобідка крала в тих, хто не вмів берегти своє добро, обдурювала довірливих, пророкувала долю простодушним, порушувала закони Франца Йосифа і короля Міхая, диктатора Пілсудського і президента Масарика, танцювала і співала, канючила милостиню на закарпатських базарах і лише іноді, у найтяжчі свої дні, працювала: ковалювала, слюсарювала, робила саман — необпалену цеглу. Зникали імператори, президенти, диктатори, змінювалися» уряди, а Циганська слобідка залишалася все такою ж — незалежною державою в державі.

Радянська влада зрівняла циган Закарпаття в правах з усіма громадянами країни, надала їм високе право працювати, на своїй землі, на своєму заводі, на своїй шахті. Тисячі й тисячі циган звикли до постійного трудового життя, але Циганська слобідка молодого радянського міста Явора не здавалася, намагалась боротися за свою незалежність, незалежність від чесної праці, від соціалістичних людських норм життя. Майже ніхто з явірських циган, не кажучи вже про жінок, не піклувався про своє постійне працевлаштування. Жодна установа і підприємство в Яворі не мали в своєму штаті циган. Запрошували часто — не йшли. Говорили: «Не звикли ми від гудка до гудка, від дзвінка до дзвінка працювати». Кували. Лудили. Вкривали дахи. Робили саман. Копали котловани. Клали стіни нових будинків. Розвантажували і навантажували іноземні й радянські вагони на перевалочній базі. Але все тільки акордно, підрядно, поденно, від випадку до випадку. Попрацюють тиждень або два, одержать чималі гроші — і гуляють доти, поки в кишені не залишиться жодної копійки. Жінки, як і за старих часів, блукали по великих базарах, ворожили на картах. У понеділок вони в Ужгороді. В середу летіли до Хуста. В п'ятницю заповнювали Мукачеве. Господарі скрипок і довгого «музикального» волосся вечорами кочували по явірських забігайлівках, по пивних, барах, по закусочних, шукали бажаючих послухати чардаш і циганську рапсодію.

У так звані «військові дні», коли з-за кордону прибували поїзди з військовослужбовцями, молоді циганки прогулювались у привокзальному явірському скверику, випрошували у солдатів і офіцерів австрійські «окупаційні» сигарети.

Саме в цій Циганській слобідці, серед людей, які зневажають працю, і знайшов собі притулок Андрій Лисак. Дружина ресторанного скрипаля Шандора виявилася тією самою ворожкою, яка напророкувала Андрієві в Рахові його щасливу долю.

Прогуляв Андрій до світанку. Вийшов від «Кармен» без жодного карбованця в кишені, без плаща і капелюха. Сяк-так доплентався додому, переліз через паркан, знайшов з допомогою чорної Марії свою постіль і, не роздягаючись, завалився спати. Весь день провалявся в ліжку. Ввечері його збудив Криж. Він приніс пива, квашеного винограду, і все пішло, як і вчора. Випили. Закусили. Покурили. Знову випили. Поговорили про те, як пройшло частування Олекси Сокача.

— Отож, твердо домовився з Олексою? Бере тебе на свій комсомольський паровоз?

— Бере. Незабаром машина буде під парами.

— Не роздумає?

— Та начебто ні, хлопець твердий на слово.

— Дивись, тримайся його. Великі діла робитимеш, працюючи пліч-о-пліч з Олексою Сокачем.

Марта Стефанівна кілька разів намагалася зайти до гуляк, але Криж не відчинив їй замкнутих дверей.

— Там, де двоє, третій зайвий, — безцеремонно сказав він.

Коли Андрій знову сп'янів, Криж виразно потер вказівним пальцем великий палець.

— Ну, а як відносно нікчемного металу? Все спустив на частування Олекси Сокача?

— До останнього карбованця! — Андрій засміявся, вивернув кишені і допитливо подивився на свого щедрого друга, сподіваючись, що він розкошелиться і на цей раз.

Але дядько Любомир докірливо похитав головою:

— Погана справа. Я теж свої запаси вчора розтратив. Доведеться добувати капітал. Хочеш, Андрію, заробити тисяч з п'ять?

— П'ять? Та я й одній буду радий.

— П'ять заробиш, не