Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

Марта Стефанівна не образилася за те, що син не оцінив по заслузі її кулінарних і гастрономічних зусиль, її щедрих витрат. Навпаки, вона поквапливо і винувато пробурмотіла: «Зараз, зараз, Андрійку, ми все зробимо з Марією», і зникла в кухні. Повернулася з вареною холодною картоплею, оселедцем і білоголовою пляшечкою.

Поки Андрій пив і їв, Марта Стефанівна і її помічниця розчулено дивилися на «королевича» і «красеня». Змінюючи одна одну, вони розповідали йому про всі місцеві новини, про ринкові ціни на вино і фрукти, про те, які рідкісні, дефіцитні товари продавалися за цей час в універмазі і в комісіонці, що вдалося купити і перепродати, що відкласти про запас. Чимало покупок припало на долю Андрія: китайські сорочки з вічними крохмальними комірцями, шкіряна фіолетова куртка на блискавці, модні туфлі на товстій каучуковій підошві, чеські та угорські галстуки, шведські леза, болгарські сигарети, гарні носові хустки.

Андрій прийняв подарунки як належне. Він давно привчив матір до того, щоб вона свою любов до сина без упину підкріплювала речами і грошима. Він би здивувався і образився, коли б вона перестала це робити. Він вважав закономірним, що чорна Марія працювала на матір, а мати — на нього.

Передивившись і примірявши обновки (розцвітки китайських сорочок йому не сподобалися, куртка здалася занадто великою, туфлі важкими і дуже тупоносими, а галстуки недостатньо яскравими), він поголився, одягнув нову куртку, пригладив щіткою своє довге волосся, зібране в пучок на потилиці, напахався «Білим бузком» і об'явив, що йде в місто, у гості до Олекси Сокача.

— Відпочив би, Андрійку. Завтра підеш у гості, — несміливо порадила Марта Стефанівна.

— Мамо, даремно хвилюєшся. Я невтомний.

Він одягнув поверх куртки плащ, закурив сигарету і недбало сказав, клацнувши пальцями;

— Мамо, підкинь що-небудь.

Марта Стефанівна зітхнула, але потягнулася до сумочки:

— Скільки?

— Скільки не жаль.

— А все-таки? На сигарети і сірники?

— Ти ж сама розумієш, що я сьогодні мушу почастувати Олексу Сокача. І так почастувати, щоб він усе життя згадував і дякував.

— Покликав би його сюди і частував.

Мати похапцем розкрила сумочку і, пошелестівши новенькими грішми, вийняла дві сотенні і поклала їх на стіл.

Андрій перекинув сигарету з лівого кутка рота в правий, сердито пихнув димом, примружився, простягнув до матері руку:

— Позолоти ще, рідненька, бог не забуде твоєї щедрості, — підробляючись під циганку-ворожку, промовив він.

Марта Стефанівна посміхнулася. Ну як можна не милуватися таким дотепним, чарівним сином, як можна відмовити йому в чомусь!

Вийнявши з сумочки ще два новенькі папірці, вона благаючими очима подивилася на сина, усміхнулася:

— Тільки ти нікому про це не кажи, Андрійку. Найголовніше дядькові Любомиру не проговорися. Ти піди до нього, скажи, що мати не дала грошей на частування Олекси Сокача. Він пожаліє тебе, підкине, скільки треба.

Андрій сердитим поглядом зміряв матір з ніг до голови:

— Він твій скарбник, чи що? Чому ти його боїшся? Чому ти жалієш для мене грошей, а він ні? Вісім переказів від нього отримав, а від тебе жодного.

— Андрійку, то це ж… — Марта Стефанівна запнулася, уявивши собі, як розлютиться її хазяїн, дізнавшись, то вона видала таємницю з переказами.

— Ну, відповідай, чого зробилася такою скупою?

— Я не скупа, Андрійку, я…

«Сказати йому чи не сказати правду? Якщо скажу, що він робитиме? Битиме? Побіжить в міліцію або на Київську? Ні, не скажу. Він ні про що не дізнається від мене».

— Андрійку, в мене немає більше грошей. Нас обікрали. Все пропало. — Вона затулила обличчя носовою хусточкою і заплакала.

— Так я тобі й повірив! — безтурботно засміявся Андрій. — Май на увазі, мамо, тобі доведеться заплатити мої львівські борги. До побачення!

Напаханий, з сигаретою, прилиплою до нижньої губи, в яскравих, ще не розношених туфлях, старанно зачесаний, заклавши руки в косі кишені куртки, похрустуючи новенькими сторублівками, які приховували в собі стільки насолод, Андрій вийшов з дому і попрямував на Гвардійську вулицю, де жив його чудесний грошовий покровитель. Дядько Любомир був уже вдома. Він стояв серед великої, заставленої книжковими полицями кімнати і крутив ногою рипучий привід токарного верстата, виточуючи з берези якихось головатих, товстопузих ідолів, його волосся було покрите стареньким беретом. На кінчику довгого носа блищали опуклі, в золотій оправі окуляри. За важким м'ясистим вухом стримів товстий теслярський олівець, а в зубах — холодна люлька. Довгий шкіряний фартух закривав майстра по дереву від шиї до колін. В кімнаті приємно пахло сухою березою. Низькі промені сонця, що хилилося на захід, у бік кордону, золотили купи стружки, яка лежала на підлозі.

— А, це ти! — зрадів господар, піднявши окуляри на лоб. — Роздягайся, сідай!

— Я ненадовго, дядьку Любомире, — напускаючи на себе сум, промовив Андрій. — З матір'ю полаявся. Жила, скупердяйка, грошей не дала! Почастувати треба Олексу Сокача, а в моїх кишенях, як кіт наплакав.

— Зрозуміло. — Криж відчинив одну з книжкових шаф, узяв товстий, в темно-синій палітурці том «Большой советской энциклопедии». Між його сторінками лежали новенькі, без жодної зморшки або плямочки, ніби тільки що надруковані, сторублівки.

— Бери, скільки треба! — великодушно запропонував Криж.

Андрій потягнувся до грошей, хотів відокремити від пачки два-три листочки, але гнучкі і слизькі папірці не давалися в руки. Андрій послинив пальці і похапцем, загинаючи ріжки сторублівок, узяв півтисячі.

— Не мало? — посміхнувся Криж.

Андрій знизав плечима і, приховуючи збентеження (тоді він ще був здатний на це), з удаваною розв'язністю сказав:

— Можу додачу прихопити, якщо ви такий щедрий. — Він узяв ще триста