Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

Після другої чарки Андрій веселішими очима подивився на світ, на те, що його оточувало. Тепер і ресторан здавався йому не таким уже поганим, і офіціантка не такою товстою і чорнявою, йому хотілося з ким-не-будь поговорити, похвастати своєю красивою молодістю, розповісти про те, звідки і навіщо він приїхав сюди, в Закарпаття.

В цю хвилину і зайшов до ресторану Любомир Васильович Криж. Андрій зрадів. Він з дитинства знав цю людину, неодноразово бачив її у себе в домі і до деякої міри вважав майже родичем.

— Дядьку Любомире! — свій радісний вигук Андрій підкріпив піднятою над головою рукою і привітною посмішкою.

Криж усе знав про Андрія: коли той виїхав із Львова, коли прибув до Рахова, куди попрямував з вокзалу і що думав робити далі. Криж підготувався до зустрічі. Але, приховуючи це, він зобразив на своєму старанно виголеному тонкогубому обличчі приємне здибування і поспішив до столу, за яким сидів Андрій. Схопивши обидві руки хлопця, він довго трусив їх, усміхався і вигукував: «Приїхав! Як добре! Молодець!» Андрій задоволено слухав Крижа і вважав закономірною й природною його бурхливу радість. Він був би здивований, якби дядько Любомир, побачивши його, менше зрадів. Андрій давно вже звик до того, що його особа привертає до себе увагу.

Обідаючи і випиваючи, Криж і Лисак дружньо розмовляли. Власне, говорив більше Андрій. Криж терпляче слухав. Коли полум'я захоплення хвалька згасало, Криж підкидав у багаття його самолюбної душі пальне.

— Ех, Андрійку, — говорив він, — мені б твої роки, твої щоки, твої очі, твою жадобу до життя…

І Андрій після цього добрих п'ятнадцять хвилин знову говорив про себе: як добре жив у Львові, з ким зустрічався і як житиме в Яворі.

— Ну, а як у тебе щодо нікчемного металу? — з найневиннішим виглядом спитав Криж, хоча до цього питання підвів усю розмову.

Андрій любив гроші, постійно думав про те, як би мати їх чим більше. Тому, коли мова зайшла про гроші, він зрадів:

— Та так, нічого… Розрахуватися за обід і добратися додому вистачить.

— Невже від моїх переказів нічого не залишилось? Усе розтринькав?

— Від ваших переказів? — здивувався Андрій. — Виходить, це ви, а не мама кожного місяця висилали гроші?

Криж скромно кивнув і, винувато похнюпившись, зітхнув.

— Вибач. Андрійку, тоді більше урвати не міг. Зараз маю деякий капітал. Ось тобі поки що на дрібні витрати. — Він поклав на стіл сторублівку. — Ще треба буде — не церемонься, приходь, не відмовлю.

Андрій мовчав, п'ючи пиво.

— Дядьку Любомире, — потім спитав він, — гроші ви висилали кожного місяця?

— Так, кожного першого числа. А що?

— А мама, чому вона і карбованця не прислала?

— Не знаю, голубе. Напевне, не було зайвих.

— Не було? — посміхнувся Андрій. — У неї їх стільки! Скупа вона стала. І для кого вона їх береже?

— Голубе, хіба можна про рідну матір таке говорити!; Вона тебе безтямно любить, а ти…

Андрій поклав на край столу два величезні кулаки:

— А ось я приїду і побалакаю з нею як слід! Одразу шовковою стане!

— Ти цього не зробиш. Заради мене. Чуєш? Ніяких дорікань! Навіщо тобі потрібні обов'язково її. гроші? Не все одно, чиї витрачати? Наплюй ти на материнські капітали і користуйся моїми. — Він обережно, не повертаючи голови, оглянув залу. — Признаюся, синку, у мене є чималенький запасець. На всю твою молодість вистачить. Користуйся собі на втіху.

Андрій все більше і більше дивувався. Він ніколи не чекав, що цей акуратний, прилизаний, чорний, як ворон, чужий дядько, приятель матері, який ніколи не відзначався особливою щедрістю, раптом виявиться таким добрим, люблячим і, головне, грошовитим.

— Люблю я тебе, Андрійку, — говорив Криж. — Усиновити ладен, якщо буде на те згода матері. Ну, та добре. І так, без усиновлення, будемо дружити. — Він простягнув руку: — Будемо, га?

— Будемо, дядьку Любомире! — Андрій відповів Крижу міцним щирим рукостисканням.

— Ну, от і домовились! А тепер, Андрійку, я залишу тебе.

— Куди ж ви? Разом у Явір поїдемо. Незабаром автобус…

— Ні, я поїду пізніше. У мене в Рахові справи. Ввечері зустрінемось в Яворі. Заходь. Заплати і мою частку, голубе.

Він поклав на чисту тарілку ще одну сторублівку, поплескав Андрія по щоці, погладив по голові і рушив до дверей. Відійшовши од стола кілька кроків, повернувся:

— До речі, Андрійку, трохи не забув! Ти Олексу Сокача, знаменитого машиніста, знаєш?

— Як же не знати таку людину! А що? Чому ви спитали? — збентежився Андрій.

— Олекса Сокач отримує комсомольський паровоз. От би тобі до нього на практику!

— Дядьку Любомире, ви наче в мою душу зазирнули. Та я про це ж саме вже два тижні думаю, з того часу, як дізнався про комсомольський паровоз Олекси.

— От і добре. Влаштовуйся. Причаруй Олексу… — Криж підморгнув. — Ти будь-кого приворожиш, коли захочеш. Ну, бувай здоровий!

Андрій насмішкуватими очима провів щедрого дядька, який ніби з неба впав, і знизав плечима: «Чудеса та й годі! Чи не побічний я син Крижа?»

Як і всі недалекі люди, що не звикли і не вміють думати, він недовго міркував над тим, що трапилось. Через двадцять хвилин, розрахувавшись з офіціанткою, ситий і трохи хмільний, не кваплячись, в святковому настрої ішов він головною рахівською вулицею. Поглядаючи на всі боки, гіпнотизував своїм чарівним, як він гадав, поглядом усіх зустрічних городян, одягнутих у золотисті і білі замшові кожушки, вишивані кольоровою вовною.

Поки Андрій прогулювався, чекаючи автобуса, Криж, скориставшись першим вільним таксі, на повній швидкості