Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

— Дякую. Я виправдаю ваше довір'я.

— І не тільки довір'я, а й мої серйозні витрати, — Файн вийняв з кишені куртки дві пачки сторублівок, кинув їх на стіл. — Витрачайте на свій розсуд, без усякого звіту. Треба буде ще — одержите негайно. Ну, от і все на сьогодні. — Файн обережно відсунув край занавіски, Подивився на вулицю, позіхнув.

— Не гріх би мені і поспати. Де моя постіль, Любомире?

— Шість днів вона чекає на вас. Тільки попереджаю: ні сонця, ні зірок, ні неба ви не побачите з своєї кімнати. Ходімо, товаришу Червонюк.

Криж помістив гостя в темну, без вікон і дверей комірчину, розташовану в задній частині дому. Потрапити туди можна було лише через потайні дверцята, замасковані великим портретом Тараса Шевченка. В підлозі комірчини, під дерев'яною койкою, був влаштований лаз у підпілля, з якого можна проникнути в сарай, а звідти — в сад і на вулицю.

Все підземелля було заставлене скринями, чемоданами і ящиками, в яких було сховано найцінніше добро Крижа, спадкове і придбане на шпигунському поприщі.

В ті часи, коли будувався дім, Криж не думав і не гадав, що пральня і кладова коли-небудь будуть пристосовані під таємний склад.

Освітлюючи собі шлях кишеньковим ліхтариком, Криж підійшов до тапчана в дальньому кутку тайника, поплескав долонею по м'якій пуховій подушці.

— Відпочивайте, сер. На добраніч.

— Погляньте, Любомире, — Файн спрямував сліпучий промінь свого ліхтарика прямо в обличчя господаря. — Ну, «Хрест», як будемо працювати?

— Як накажете.

— Я наказую працювати чисто, без будь-яких таємних думок.

— Сер, я не розумію… — Криж високо підняв брови.

— Не прикидайтесь. Марно. Знаю вас давно вздовж і впоперек. Отож майте це на увазі, Любомире, коли відчуєте спокусу збрехати мені, схитрувати переді мною або заробити на стороні, — наліво, як кажуть росіяни…

— Сер! — ображено зашипів Криж. Обличчя його налилося кров'ю.

— Я закінчив. Сподіваюсь, свою точку зору я виклав більш ніж ясно. Будемо вважати, що ми твердо домовились по цьому генеральному пункту. На добраніч, Любомире!

Андрій Лисак, високий на зріст і широкоплечий, веселий і красивий хлопець, слухач Львівської школи паровозних машиністів, в один з недільних весняних днів перевалив Карпатські хребти і рушив додому, в Явір.

Молода, двадцятилітня людина… Скільки шляхів перед тобою, і кожний тобі доступний, кожний може вивести тебе до вершин життя! Двадцятилітній… Який ти сильний, який нетерплячий, як зневажаєш маловірів, якими мізерними здаються тобі всі перешкоди, що виникають на шляху! Як просто, як легко, природно ти правдивий і благородний у своїх вчинках і словах, як близько до тонкої шкіри твоїх щік приливає кров, коли ти ніяковієш, які ясні і привабливі твої очі!

Такі думки і почуття виникали, напевне, в кожної людини, хто вперше бачив Андрія Лисака. Але він вводив в оману людей своїм зовнішнім виглядом, своєю ніби щасливою молодістю, своєю готовністю бути самовідданим у праці і дружбі, в коханні до дівчини і в любові до рідної матері.

До Рахова, головного міста гуцульської Верховини, Андрій Лисак доїхав пасажирським поїздом без пересадки. Далі, на південь, вниз до течії Тиси, ходили лише товарні поїзди спеціального призначення. Біля тридцяти кілометрів ішли вони по радянській землі. За Берлібашем залізниця повертала за кордон, в Румунію. На нашій території в цій частині долини ріки Тиси було прокладено тільки автомобільне шосе. По шосе і мав Андрій Лисак добратися до Явора.

Автобуси тричі на день спускалися з Верховини на Притисянську рівнину: вранці, опівдні і ввечері. На перший Андрій запізнився, а до відходу другого автобуса залишилося більше трьох годин. За цей час можна і в кіно піти, і пообідати, і погуляти на головній вулиці Рахова.

Андрій вирішив перш за все пообідати. Віднедавна всі його життєві радощі починалися з того моменту, коли він сито і досхочу наїдався, випивав горілки або пива.

Прямо з вокзалу він пішов у новий, тільки що обладнаний ресторан, над дверима і вікнами якого на всю ширину фасаду рожевіла вивіска із золотими літерами: «Верховина». «Ну, подивимося, що це за верховинський ресторан», подумав Андрій. В чому, в чому а в ресторанах він добре розбирався. За короткий час свого життя у Львові Андрій встиг не раз побувати в усіх ресторанах міста, перезнайомитись з усіма гарненькими офіціантками.

Новий ресторан викликав у Андрія презирливу посмішку: який він маленький і бідний у порівнянні з львівськими! У вестибюлі немає бородатого, одягнутого в парадну ліврею швейцара. Столи поставлені тісно і накриті поверх клейонок паперовими скатертинами. Людей мало, стільці звичайні, тверді. Меню написано від руки на сірих аркушиках, без довгого списку вин. В залі немає ні естради для оркестру, ні місця для танців. Поганенька їдальня, а не ресторан.

Не приховуючи свого зневажливого ставлення до закладу, який невиправдано, на його думку, носив таку пишномовну назву, Андрій сів за столик в найдальшому кутку залу, руками пригладив і без того старанно зачесане волосся й почав вивчати меню. Офіціантка в чорній спідниці і кремовій шовковій блузці, в білому чепчику, підійшовши до Андрія, спитала ласкаво, по-дружньому: «Ну, що ми замовимо?» Андрій подивився на дівчину і, вирішивши, що вона не варта його уваги (надто товста і надто чорнява), нахмурившись, процідив крізь зуби: «Не поспішайте! Я прийшов обідати, а не гасити пожежу».

Зніяковіла і ніби винувата, офіціантка тихенько відійшла до буфету і, стоячи там, зиркала на сердитого клієнта, готова підійти до нього за першим його знаком. Він не подавав його ще добрих десять хвилин. Нарешті офіціантка наблизилась до нього і обережно спитала:

— Ну, вибрали?

— Триста грамів горілки, пляшку пива, оселедець з цибулькою і картопелькою, харчо по-грузинському, відбивну по-київському і морозиво. Все!