Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

В розчинених навстіж дверях автобуса стояла літня, в. теплій хустці і ватяній тілогрійці кондукторша. Вона винувато посміхалася:

— Вибачаємось, молоді люди, за свою неакуратність.

— Нічого, тітонько, не хвилюйтесь, висохнемо, — сказав Андрій.

— Дивись, який необразливий! А інший би в тартарари нас послав. Заходьте! — сказала вона, звільняючи вхід.

Андрій подав дівчині руку, допоміг увійти в автобус. Підвівши її до вільного сидіння, він обережно зняв з плечей рюкзак, потім змахнув рукавичкою з клейончатої оббивки невидимий порох і, ледве торкнувшись ліктя дівчини, запросив сідати. Вона сіла, подякувавши йому поглядом. Він скромно сів поруч.

Та циганка, що півгодини тому ворожила Андрієві, теж зайшла в автобус. Вона сіла позаду хлопця й дівчини, заплющила очі і вдала, ніби дрімає. Того ж дня, приїхавши до Явора, вона майже дослівно передала Крижу все те, про що говорив Андрій Лисак з незнайомою дівчиною. Криж добре заплатив «Кармен». Її послугами він користувався без усякого риску викликати на себе будь-чию підозру. Справа в тому, що Любомир Васильович, як знавець мов усіх народів, що населяють Закарпаття, поєднав працю в книжковому магазині з учительською: вечорами він навчав грамоти дорослих циган. Там же, в школі Циганської слобідки, на східній околиці Явора, він і познайомився з цією циганкою, повідомивши про те, що замінив Дзюбу. Тоді ж він і наказав їй поїхати до Рахова, простежити за Андрієм Лисаком, прикмети якого він докладно описав циганці. Свій інтерес до нього він пояснив «Кармен» тим, що цей трохи непутящий хлопець доводиться йому племінником і що він боїться за його майбутнє.

Навіщо потрібно було Крижу стежити за Андрієм? Аякже! Резидент повинен знати про кандидата в агенти абсолютно все, він повинен контролювати кожний його крок.

Автобус прошумів по мокрій вулиці Рахова і побіг по вузькій долині, по самому берегу Тиси. Андрій сидів поряд з дівчиною, плече до плеча. Ця близькість, здавалося Андрієві, вже викликала у дівчини довір'я. Тепер, вирішив він, можна бути сміливим.

— Як вас звати? — напівголосно спитав він.

— Верона. Верона Бук, — одразу ж відповіла дівчина.

— Верона? Отже, ви словенка?

— Так.

— З відрядження повертаєтесь? З лісозаготівель?

— Еге, А як ви узнали? — здивувалася Верона.

— Неважко догадатись: такі засмаглі, обвітрені щоки, такі зелені очі бувають тільки у справжніх лісовиків.

Верона так і зашарілася — явно від задоволення. Андрій зрозумів, що торкнувся слабої струни її душі. Не боячись тепер бути настирливим, він давав їй запитання за запитанням: де вона працювала, хто її послав на лісозаготівлі і чи сподобалося їй у лісі. Дівчина охоче розповідала про себе все. Їй немає ще й дев'ятнадцяти років. Комсомолка. Батька в неї немає. Живе вона з матір'ю в Ужгороді. До повноліття не знала фізичної праці. На лісозаготівельні роботи потрапила випадково і не по своїй волі: послав комсомол. Їхала в ліс, відверто кажучи, неохоче, навіть з острахом. «Дурна була, — призналася Верона, — нічого не розуміла, от і боялася». Всі страхи минули, коли пожила в Чорному потоці місяць, коли відчула, як хороше кожного дня прокидатися на світанку, а сонце зустрічати вже досхочу попрацювавши. Всю осінь і зиму спала Верона в теплій, затишній колибі, простеливши на ялинкове пахуче віття домоткане простирадло. Вмивалася тільки крижаною водою з незамерзаючого потоку. Працювала весь сезон з ранку до вечора — дні в цю пору дуже короткі: обрубувала сучкобійною сокирою гілки на зрізаних соснах, буках і ялинах, варила лісорубам їжу, освоїла електропилку, навчилася управляти трельовочним трактором.

Тільки півроку попрацювала Верона, а їй здається, що на все життя просякла запахом хвої, смоли, гірського моху, теплої соковитої тирси, диму ватри.

Андрій слухав її розповідь з серйозним, глибокодумним виразом обличчя, співчутливо хитав головою, схвально посміхався, але… зовсім нічого не розумів. «Якому дурневі, — думав він, — прийшло в гадку послати таку гарну дівчину на лісозаготівлі? Невже не знайшлося в Ужгороді простіших дівчат?» Не розумів він і радості Верони. Сумнівна ця насолода — спати на хвої, вмиватися крижаною водою, прокидатися до схід сонця і працювати з ранку до вечора.

Закінчивши розповідь про себе, відповівши на всі запитання Андрія, Верона посміхнулася і допитливо подивилася на свого супутника. Він зрозумів її. Але що сказати про себе? Правду? Те, що він всього-на-всього учень залізничної школи, майбутній паровозний машиніст, їде на практику в Явір? Невигідна це для нього правда. Верона, напевне, думає, що він уже встиг завоювати собі непогане місце в житті. Як вона розчарується, узнавши правду. Ох, коли б він був не учнем-практикантом, а прославленою людиною!

— Я машиніст паровоза, — сказав Андрій.

— Я так і думала. Догадалась, — і Верона вказала очима на газету «Гудок», яка визирала з кишені куртки Андрія. — Отже, ви машиніст паровоза? І все? Без імені і прізвища?

«Коли хвастати, то вже хвастати до кінця», подумав Андрій.

— Зовуть мене Олексою, — сказав він. — А прізвище… Сокач.

— Олекса Сокач? — підхопила Верона. — То я ж вас добре знаю! Скільки разів читала статті про знаменитого машиніста, комсомольця Олексу Сокача!

Андрій Лисак визнав за необхідне скромно опустити очі і заперечливо махнути рукою:

— Мало чого не напишуть у газетах! От ви повернетесь до Ужгорода, газетярі про вас таке напишуть — самі себе не впізнаєте!

Розбризкуючи по дорозі дощові калюжі, виблискуючи на сонці нікелем і лаком, автобус спускався все нижче і нижче. Ліворуч, вздовж румуно-радянського кордону, вирувала в обточених валунах повноводна Тиса, праворуч здіймалися високі гори, зарослі лісом від вершин до підніжжя. Шуміли весняні потоки в ущелинах. Зеленіли першою травою південні схили гір. Верби і тополі одяглися в молоде листя. Нічого, здається, не бачив і не чув Андрій: дивився тільки на Верону, ніби нею однією милувався.

Наприкінці дороги, перед самим Явором, Андрій