Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко
— Ні, рідному сину ви порадили б інше: піти на паровоз, стати машиністом, а нам от…
— Хочете на паровоз? Будь ласка! Так би одразу й сказали! На паровоз я можу вас негайно влаштувати. Кочегарів нам невистачає.
— А чи не можна в школу машиністів влаштувати? Або в залізничний технікум на паровозний відділ? Все-таки Андрійко закінчив вісім класів.
— Можна і так, звичайно, — але… — Костянтин Васильович посмикав себе за вус, скоса глянув на прилизаного Андрія. — А чому ти обрав паровоз?
— Так… Подобається, — відповів хлопець.
— Це твердо? Не передумаєш через рік або через три місяці?
— Все життя буде подобатись. Головін поклав руку на плече Андрія:
— Гаразд, хлопче, я влаштую тебе в школу машиністів, тільки дивись, не осором мою сиву голову!
— Що ви, дядьку Кость! Даю вам слово.
Того ж року, восени, Андрій влаштувався в школу залізничних машиністів. Вчився поганенько: майже з усіх дисциплін одержував трійки. Хапав і двійки. Інакше і не могло бути: паровоза він не любив. І не уявляв, як можна його любити. Він взагалі не любив працювати. Твердо був переконаний, що проживе свій вік так, як жив досі: не працюючи, але все маючи, ні в чому собі не відмовляючи. Двадцять років він прожив на світі, не заплативши своєю власною працею хоча б за один шматок з'їденого хліба чи за одну склянку випитого молока. Він їв хліб, ніколи не замислюючись, звідки він узявся, хто і як орав землю, засівав її, збирав урожаї, хто молов зерно. Його цікавив хліб лише тоді, коли він був голодний.
Машиністом паровоза вирішив стати тільки з простого розрахунку: із заздрості до Олекси Сокача, свого земляка, майже ровесника. Читаючи про нього статті в газетах, дивлячись, як його поважають у місті, він захотів бути на його високому місці, в його становищі. Причому, пін не утруднював себе навіть думками про те, як, завдяки яким своїм зусиллям Сокач став знаменитим машиністом, скільки витратив енергії і праці, щоб на дошці пошани стати поруч з Головіним, Героєм Соціалістичної Праці.
— Як бачите, товаришу Червонюк, це саме те, що нам потрібно, — самовдоволено посміхаючись, промовив Криж.
Джон Файн мовчав, дивлячись на кінчик димлячої сигарети і насмішкувато мружачись.
— Ви читали, Любомире, радянські книги про пильність? — спитав він, не підводячи очей.
— Доводилось.
— А таку фразу пам'ятаєте: «Іноземні розвідники вербують своїх агентів головним чином з середовища карних злочинців, морально неохайних людей, колишніх куркулів»? Якщо пам'ятаєте, як же ви спокусилися таким дешевим суб'єктом, як Андрій Лисак? Його неохайність видно за три кілометри. Він — ходяча реклама піжонства і дурного нахабства, мимовільний помічник радянської розвідки.
— Все це правильно, сер, але… хіба скромна і чесна людина погодиться служити нам? На жаль, ми повинні виходити з реальних можливостей. І потім, я розробив особливий план відносно Андрія Лисака. Як тільки завербую його, я накажу йому рішуче змінити свій спосіб життя.
— Правильно! Але це треба зробити якомога раніше, інакше буде пізно.
— Я форсую події, сер.
— От і домовились! — Файн дружньо посміхнувся до свого помічника і поплескав його по плечу: — Не ображайтесь, Любомире, за причепливість. Це мій обов'язок — оберігати вас.
— Я розумію, сер. Дякую.
Криж виразно поглянув на шефа і безмовно, поглядом, додав: оберігаючи мене, ви перш за все оберігаєте свою дорогоцінну особу.
Андрій Лисак, поки вирішувалася його доля, безтурботний і веселий, впевнено йшов вулицями Явора. Він думав тільки про гроші, одержані від Любомира і матері. Дванадцять сторублівок. Гуляй в ресторані цілу ніч, замовляй підряд усе меню з верху до низу — і то не витратиш. Ех, і гульне він сьогодні з Олексою Сокачем! На пні купить знаменитого машиніста, назавжди заручиться його дружбою.
Вдома Олекси не було, він був на роботі. Андрій пішов у депо. На головній вулиці несподівано віч-на-віч зустрівся з Олексою. Знаменитий машиніст був одягнений у синю спецівку. На білявій голові — чорний формений кашкет, а на ногах — парусинові туфлі. «Ну й знаменитість! — подумав Андрій. — Не вмієш ти, дурню, користуватися своїм становищем». Голосно ж він, радісно посміхаючись, вигукнув:
— Привіт, Олексо!
Сокач зупинився, стримано відповів. На його обличчі не було ні привітності, ні навіть простої цікавості, лише подив і відчуженість. Олекса добре знав примітного франта з Залізничної, маминого синка Андрія Лисака, але ніколи не дружив з ним, не мав навіть спільних товаришів. І тому він був здивований його панібратським ставленням.
— Не впізнаєш? — спитав Андрій, розкриваючи коробку сигарет. — Кури!
Олекса глузливо примружив свої сірі з довгими чорними віями очі, з ніг до голови оглянув Лисака:
— Як не впізнати такого блискучого кавалера! Яким був, таким і лишився…
Андрій пропустив повз вуха глузування Олекси. «Заздрить», вирішив він, але, як завжди, сказав не те, що думав:
— А ти не змінився.
— Отже, повернувся додому? Під мамине крильце? Зовсім чи як?
— На практику приїхав, — відповів Андрій.
— Куди? В перукарню? В ательє мод?
Андрій і на цей раз не образився. Він умів, коли треба було, не помічати насмішки.
— Не вгадав, — сказав він, роблячи вигляд, що прийняв слова Олекси за дружній жарт. — У депо практикуватись. На паровозі.
— Невже ти ще не кинув школи?
— А чого я повинен її кидати?
— Та там же вчитися треба, здавати екзамени.
— Вчимося! І екзамени здаємо! — з гідністю, але без зарозумілості, з нарочито веселою усмішкою відповів Андрій. — І паровоз будемо водити не гірше за інших… якщо ти допоможеш. — Він узяв Олексу під руку і, пристосовуючись до його кроку, пішов по
