Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

Молодий машиніст підозріло поглянув на Андрія: коли, де і чим він встиг завоювати його любов?

— Якби не ти, Олексо, — продовжував Андрій, — то я і до школи не потрапив би, і на паровоз мені наплювати. Сподобалося, як ти працюєш, от я і вирішив піти по твоїй доріжці. Візьми, Олексо, наді мною шефство! Все життя буду пам'ятати і дякувати. Ти не дивись, що я такий: по одягу зустрічають, а по розуму і праці проводжають.

Олекса вже уважно і серйозно слухав Лисака. Вірити чи не вірити його словам? Від серця вони чи так, пусті? Схоже на те, що говорить правду, по-справжньому хвилюється за свою долю.

— Що ж, — сказав Олекса, — якщо начальник депо прикомандирує тебе до мого паровоза, то…

— Прикомандирує! Обов'язково! — Андрій схопив руку Сокача, міцно потиснув її: — Будь певен, я тебе не підведу.

З близьких гір уже повіяло прохолодою, на міські вулиці спускалися густі сині сутінки. В будинках засвічувалися вогні.

На вулицях спалахнули матові кулі. По великому склу вітрини, широко розкинувши роздвоєні клешні, поповз вогненний рак.

— Зайдемо? — зупиняючись перед рестораном, спитав Андрій.

Не чекаючи згоди, він відчинив двері і, легенько підштовхуючи Олексу вперед, зайшов у яскраво освітлене приміщення, густо заставлене квадратними, на металевих ніжках столиками. Буфетник, який розливав пиво, подав Андрієві руку і сказав, як добре знайомому:

— З приїздом! Як твій університет?

— Все гаразд. Розпорядіться відносно столика.

Бритоголовий офіціант у білому піджаку і в чорному галстуці метеликом, не чекаючи розпорядження, миттю прибрав брудний посуд із столика, що стояв у далекому, затишному куточку зали. Не минуло й п'яти хвилин, як на столику з'явилися горілка, вино, пиво, тарілки з копченою рибою, сиром, шинкою, сухою ковбасою, смаженими яйцями. Олекса похитав головою:

— Багата закуска… але розплачуватись доведеться тобі: в мене ні копійки в кишені. Віддам завтра.

— Розплатимось, не хвилюйся! На всю ніч вистачить погуляти. За твоє здоров'я!

— Стипендією будеш розплачуватись? — спитав Олекса, коли випив і закусив.

— Яка там стипендія! Від неї і сліду не лишилося.

— Де ж ти взяв гроші? — Олекса обережно поставив склянку з вином і перестав їсти.

— Не бійся, не крадені. Мати дала. Вона в мене грошовита і не скупа. Вона кравчиха. Золоті руки!

— Отже, мати заробляє, а ти… гуляєш?

— Прийде час, буду і я заробляти. Все поверну матері, що витратила на мене…. Слухай, Олексо, скільки ти одержуєш на місяць?

— Коли як…

— У квітні, наприклад, скільки вигнав?

— Дві з половиною тисячі.

— Нічогенько собі. А в березні?

— Точно не пам'ятаю. Здається, стільки ж. Ну, ще які будуть запитання? — очі Олекси стали колючими. — А паровоз тебе не цікавить? Як ми водимо поїзди, як економимо вугілля і мастило — про це тобі не хочеться поговорити?

Андрій махнув рукою, засміявся;

— Ще наговоримось про паровоз, не турбуйся! Поки що вип'ємо. Тепер за що? За нашу з тобою робітничу дружбу. Хочеш?

Олекса поклав лікті на стіл і, насмішкувато примружившись, пустотливими, трохи сп'янілими очима подивився на Андрія:

— А чи знаєш ти, хлопче, що таке робітнича дружба? Не говорив тобі про неї дядько Костя? Слухай. Одне колесо не зрушить паровоз з місця… Коли добре працюєш, бажай того ж самого своєму напарнику. Закінчуючи свій маршрут, пам'ятай, що твоєму зміннику теж далеко треба їхати… Гріючись на сонечку, не затуляй світло другові. Кров з носа, жили порви, а робітничу честь товариша підтримай! Вмирай, а від дружби не відступай! — Олекса зупинився, перевів подих. — Якщо тобі така дружба до душі, — продовжував він, — то приєднуйся до нас з дядьком Костем.

— Приєднуюсь! Будемо дружити втрьох! — Андрій Лисак чокнувся з Олексою.

Часто брехав за своє коротке життя Андрій Лисак, звик кривити душею, але в цю мить він був щирим, тобто, йому здавалося, що він говорить якраз те, що відчуває і думає.

До ресторану увійшов новий відвідувач, молодий високий хлопець. Він був у сірому костюмі, в полотняній сорочці, вишиваній на комірі і грудях кольоровим гуцульським візерунком. З-під світлої кепки вибивалися важкі пасма білявого волосся. Це був Василь Гойда. Він зайшов сюди по дорозі додому, щоб купити сигарет.

Побачивши товариша, Олекса зрадів, підняв над головою руку, щоб привернути його увагу.

— Хто це? — незадоволено спитав Андрій.

— Василь Гойда, хіба не впізнаєш? Знаменитий машиніст Закарпаття. Тепер студент-заочник.

— Знаменитий машиніст? — недовірливо гмикнув Андрій. — Не може бути. Не чув. Я знаю дві знаменитості: Олексу Сокача і його вчителя Головіна, дядька Костя.

— Яка я знаменитість! От Василь Гойда — це так! Запросимо його до столу, га?

— Запрошуй, коли ти так хочеш.

— А ти не хочеш?

— Мені цікаво з тобою провести вечір, а не з якимсь студентом-заочником.

— Та ти не бійся, він чудовий хлопець, ось побачиш. Запросимо?

Андрій роздратовано відсунув від себе тарілки, склянки:

— Я ж сказав — запрошуй, якщо тобі зі мною нецікаво.

— Ну от, образився! Дарма! Гаразд, обійдемося сьогодні і без Гойди.

Олекса зітхнув, повернувся до свого друга спиною і спробував продовжувати бенкет. Ні, все вже було закінчено. Він покинув їсти, пити, розмовляти. Похмуро мовчав.