Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко
Ой піду я в полонину, там затрембітаю. Щоби мене було чути на дев'яту стаю… Ой висока полонинка з вітром говорила, Якби її розорати — жита б народила.
Смолярчук повернув голову до молодого прикордонника, який все ще вдивлявся і вслухався у святкове життя гір.
— Знаєш, як це тут зветься? «Веснування», «хід на Полонини». В добрий час починається твоя прикордонна служба на п'ятій заставі!
Тюльпанов, не відриваючи погляду від Карпат, відповів:
— Все у моєму житті починалося добре.
— Все? — недовірливо перепитав Смолярчук.
— Так, усе. — Тюльпанов почервонів і посміхнувся. — Якби сьогодні навіть не було «веснування», якби не світило сонце, а йшов дощ чи сніг, гримів грім, все одно день був би для мене добрим.
— Чого ж це?
— Таким народився, — пожартував Тюльпанов. — Мати і батько з першого дня мого життя настроїли мене на таку хвилю, щоб я бачив і чув тільки добре.
— Значить, на кордоні тобі робити нічого. У нас тут самим добрим не проживеш. — Смолярчук глянув на: годинник. — Час би і починати!
Недалеко, на південному схилі гори, густо зарослому буковим лісом, почувся різкий, тривалий свист. Смолярчук приклав до очей бінокль.
— Нарешті!.. Пішли, товаришу Тюльпанов. Намагайся не відставати.
Витязь був уже на ногах, стривожено скавучав; натягнувши поводок, поривався вперед.
— Бач, який догадливий! Спокійно. Витязю, спокійно!
Спустившись з вершини гори, прикордонники потрапили в старий ліс, сповнений весняного світла, квітів, співу пташок, бджолиного дзижчання і аромату розігрітої хвої. Витязь, пущений на обшук місцевості, виявив у густому ялиннику старанно замаскований велосипед.
— Ну, що ми тепер повинні робити? — спитав старшина, дивлячись на свого молодого напарника.
— Ставити собаку на слід, шукати велосипедиста.
— Правильно! Так і зробимо! Слід, Витязю! — скомандував Смолярчук. — Шукай! Шукай!
Витязь зробив трійне коло по ялиннику і, ставши на слід, швидко рвонувся вперед. Подолав яр з бурхливим ручаєм на дні. Пробіг галявину, промчав повз водопад. Видерся на крутий схил. Байдуже промайнув повз одну отару овець, наздогнав другу, з ходу врізався всередину і з лютим гарчанням кинувся на великого барана, почав нещадно шматувати його і раптом легко зірвав шкуру. Під шкурою виявилася людина. Витязь залишив шкуру, налетів на обманщика, схопив його за полу брезентової куртки і звалив з ніг.
Смолярчук весело, від душі сміявся і, дивлячись на: те, як вівчарка рве затриманого, схвально говорив:
— Добре, Витязю! Добре!
Сміявся і Тюльпанов. Сміявся і білявий підпасок, озброєний величезною трембітою. Сміялися й інші пастухи, спираючись на свої бурувато-червоні палиці, вирізані з надзвичайно міцного й красивого дерева — тиса. «Порушник» лежав на землі униз обличчям, затуливши голову руками. Витязь грізно гарчав, поклавши йому лапи на спину.
— Витязь, до мене! — скомандував Смолярчук.
Собака покірно кинув затриманого, підбіг до інструктора, сів біля його ніг, потерся головою об коліно.
Відчувши себе в безпеці, «порушник», тобто прикордонник, на долю якого в цьому тренувальному пошуку випало бути порушником, встав із землі. Тепер його добре було видно — худорлявий, довгов'язий, з чорною вузькою смужкою вусиків.
— Ну, як, товаришу Волошенко? — підходячи до «порушника», спитав Смолярчук.
Волошенко знизав плечима, скривив губи:
— Нічого особливого… звичайнісінька дворняжка знайде таку пахучу людину, як я. — Він вийняв білу носову хусточку і поклав собі на голову. — Ви забули, хто я такий? Я ж повар. Повар! Увесь, з ніг до голови, просякнутий духом смажених котлет, масла, борщу.
Зняв хусточку, акуратно склав і сховав у кишеню.
— Так що даремно не вихваляйтесь. Раджу записати цю перемогу Витязя на рахунок харчової і смакової промисловості. — Волошенко зупинився, перевів подих. — Товаришу старшина, а які вони… справжні порушники кордону?
— Всякі трапляються. Послужиш — побачиш.
Волошенко обняв атласний стовбур молодої берізки, притулився до нього щокою, удавано засумував:
— Усі футбольні матчі команда «Трактор» програвала, коли я стояв воротарем. У лижному поході лижі ламалися тільки в мене. На велогонках псувалася обов'язково моя машина. Невмілий я, одне слово, невдаха.
Говорив Волошенко серйозно, але очі сміялися., Смолярчук добре розумів його. А Тюльпанов, який ще не встиг розібратися в особливостях характеру повара, не наважився сприйняти його слова ні як гірку сповідь, ні як невинне самоприниження.
Волошенко відстібнув від пояса порожню солдатську флягу.
— Товаришу старшина, дозвольте з'їздити до Ведмежого джерела за квасною водою.
— Їдьте. Та швидше повертайтесь.
— Єсть швидше повертатися! — відгукнувся Волошенко.
Через хвилину він покотив по лісовій дорозі і зник. Смолярчук і Тюльпанов, посміхаючись, провели поглядами «невмілого і невдаху». Закуривши, Смолярчук сказав:
— Собаки, можливо, і знають, що він повар. А от люди… Другий місяць куховарить на заставі, а додому про це ні слова, ні півслова не пише.
— Додержує військової таємниці? — не без єхидства спитав Тюльпанов.
— Соромиться. Аякже, на заводі був токарем, а тут повар!
— Неправильно це, — переконано промовив Тюльпанов. — Мене, наприклад,
