Том 12 - Леся Українка

— вже ж недарма йому такі колосальні святині колись будовано, певне ж, воно і силу має колосальну, і що ж таке якась мікроскопічна бацила проти його маєстату?.. Собі не дорікайте, що порада Ваша лишитись минулої зими при чоловікові зійшлася з моїм рішенням,— інакше я ніяк не могла зробити і тепер не жалую, що лишилася, бо якби покинула його тут самого, то все одно не було б мені в Єгипті користі, а ще й, може, не добувши сезону, вернулась би сюди — се ж іще гірше, ніж зовсім не виїздити. Тепер з ним буде його мати, та й я не трачу надії, що яких місяців 1V2 і йому якось можна буде пожити зо мною в Єгипті (торік сього ніяк не можна було б урядити), що за той час, може, підгоїться йому горло, і тоді він могтиме без мене хоч трохи бувати в товаристві і спокійно ждатиме мого повороту.

Тепер уже рік, як не було гострих рецидивів його хоро-би (кашлю і кровотечі з легких), а торік восени я саме була під свіжим враженням катастрофи — а хто ж може під таким враженням роз’їздитись в різні частини світу? Торік ні мати його, ні хто інший не міг приїхати до нас, та я б і не впевнялась ні на кого. До того ж за торішнє літо я була поправилась і думала, що надо мною «не капле», а сього року літо мені нічого доброго не дало, всякі memento 1 бували так часто, що вже і мій оптимізм похитнувся, а чоловік то вже питанням свого життя ставить, щоб я конче їхала в Єгипет. Тож і думаю їхати через місяць або через два — се залежатиме від того, яка тут осінь буде, та ще від різних практичних умов.

У літературну «брань», кохана товаришко, я таки не думаю вступати: 1) на таких просторах (Телав — Київ — Каїр) полеміку вести неможливо, бо на кождий «обмін думок» ітиме по 1V2 (а по звичаях наших редакцій, може, й по 6) місяці, публіці обридне за тим стежити, і вона махне рукою на нас, 2) не почуваю в собі нікоторого талану до полеміки, а для справжньої критичної статті не можу тепер зібрати матеріалу, 3) відповідь поета чи белетриста критикам (хоч би річ ішла і не про його власні твори, а взагалі про поезію чи белетристику) ніколи нікого з «публіки» не переконує, бо вважається, що се голос «пристрасний», 4) маю так мало сили, що мушу її щадити для виконання того, що можу зробити ліпше і з більшим пожитком (так мені здається) для рідної літератури, і 5) я теж не мала змоги стежити за всіма пери-петіями тієї «брані» і через те боюся чогось наплутати. Щодо «оздоровлення» взагалі нашої літератури, а надто критики, то я думаю, що тут зусилля окремих людей мало поможуть (хоча, звісно, «всякое дерзание — благо»), бо наша література і критика живуть в ненормальних обставинах — вони перш усього не мають за собою справжньої читаючої публіки. Коли вже нормальніші літератури (наприклад, французька, великоруська) ніяк не можуть себе «оздоровити», то такій літературі, як наша, се ще трудніше. Коли поглянути на справу розважніше, то навіть у нас діло ще не так-то зле стоїть: взявши релятивно, у нас таки чималий процент і таланів, і талановитих творів, може, в інших «багатших» літературах він і менший. Чи багато виходить за рік справді гарних, цінних творів хоч би у французькій літературі посеред моря найнікчемнішої жорстви, що викидає Париж на всесвітній ринок?.. Критика наша, правда, дуже відстала, та се тому, що взагалі в межах «російської культури» людей літературно освічених дуже мало, а для критика не досить талану і громадянських цнот, тільки треба конечне спеціальної освіти, інакше вийде єфремовщина або хоткевичівщина. Не подумайте, що се я вже так холодно-розважно ставлюся до того, що в нас «закони пишуть» такі критики, як... passons les noms! 1 Що в нас автори діляться на «старших і молодших», неначе в школі, що в нас часто переймають «остатній крик моди», не знаючи не раз ще й а, 6, с,— все це мене дуже болить, але поки що я не маю змоги про се говорити публічно так, як вважаю, що слід би поговорити, а збільшувати собою число «легкої кавалерії» не хочу. Могла б хіба в тім разі обізватись, якби треба було оборонятись від якої образи честі, але такого я все ж поки що не начитувала. От хотіла було написати приватного листа у Вашій справі до «Вісника», бо мене дуже обурило його поводіння з Вами, але саме тоді була дуже хвора, а потім побачила в списі «прийнятих до друку» творів і один з Вашими ініціалами, то подумала, що, може, і тут не зла воля була, а звичайне недбальство наших редакцій.

22/1X (5/Х)

От аж коли кінчаю листа! То було занедужав чоловік (випадково і не страшно, тільки раптово), а потім я сама якось розклеїлась і голова зовсім не хотіла служити (се в мене часто буває). Тим часом ми вже врадили, як і коли їхати в Єгипет. Чоловік послав по «отпуск», і якщо дадуть, то таки і він поїде зо мною хоч на місяць, бо треба йому горло своє рятувати, та й, видно, не хочеться йому пускати мене тепер в далеку дорогу самотою — хоч я і звикла їздити сама, але тепер я така, коли правду казати, інвалід, тільки не хочу формально сього титулу носити. Може, на весну поправлюся, то буде легше вертатись, а тепер таки трудненько їхати. Отож, коли ніяка халепа не перешкодить, то виїдемо 3 (16) XI в Ба-тум, а звідти морем до Александрії, а далі ще побачимо, куди, чи в Каїр, чи дальше.

Напишіть мені ще, поки я тут, а потім я Вам напишу з Єгипту. Я завжди журюся, коли (з моєї завжди вини) довго не маю звісток од Вас, бо симпатія наша взаємна і я ніколи не могла жити без таких симпатій — вони найбільше скрашають життя.

Уклін Вашій дружині. Будьте здорові.

Ваша JI. К

164. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

8 жовтня 1909 р. Телаві 25/ІХ 1909, Телав

Любая Лілеєнько!

Обидва твої гадяцькі листи — довгий і короткий — я отримала. Спасибі, що ти хутко переслала Горбачевсько-му листа, я сподіваюся ще до виїзду одержати відповідь, бо я свій