Життя Марії - Сергій Вікторович Жадан

знамено.

Зранку він

перечитує написане.

Іноді щось додає.

Іноді править.

Голиться, ріже шкіру

старими станками.

Але крові немає.

Зовсім немає.

І смерті теж немає.

Псих

Міста шкода, — говорить він. — Знищать його.

Як Содом і Гоморру, — додає.

Його брат лежить в інтернаті для психічно хворих.

Кілька днів тому інтернат захопили.

Поставили міномети на подвір'ї.

Він провідує брата. Сидять на лавочці, під яблуневим

гіллям. Зовні подібні — обоє в спортивних костюмах,

обоє коротко стрижені. Лише в одного в руках

мобільний телефон. Хоча зв’язку в місті все одно немає.

Автоматники не звертають на них уваги.

Вони теж на них не звертають.

В дитинстві він брата соромився, ніколи не говорив

про нього, ніколи не брав із собою. Знаєш,

як це — коли в твоїй родині псих? Тато нормальний,

мама нормальна, ти теж нормальний, але є

один псих. Справжній псих. Псих. У твоїй родині.

А значить, і на тебе теж падає підозра.

Коли підріс, просто перестав звертати на брата увагу.

Ніби його й не було. Так буває, коли йдеш вулицею

і помічаєш боковим зором щось неприємне,

щось таке, що викликає страх і відразу: наприклад,

розірвану тварину, але знаєш:

якщо туди не дивитись, то ніби нічого й немає,

ніби все гаразд.

Ось так і тепер: сидять разом, мовчать,

і ніхто на них не звертає увагу. Ніби їх

і немає. Хіба мало їх тут лишилось —

тих, хто так і не вибрався,

тих, хто лежить на узбіччі,

ніби розірвана тварина.

Керівництво інтернату давно розбіглось.

За хворими доглядають кілька прибиральниць.

Старі жінки, які пропрацювали

тут ціле своє життя. Шестеро чи семеро.

Не так і мало для міста-мільйонника.

Мародер

Погана біографія,

з таких біографій роблять ранкові новини.

Старий його замерз у грудні, в порожньому трамваї.

У мами проблеми з цукром.

Незакінчене технічне, два роки на обліку,

випалене йодом горло,

розірване арматурою вухо.

Про що ти мріяв усі ці роки?

Чого хотів?

Все, чого він хотів, лежало

в найближчому торговельному центрі.

Зламати його було, ніби зламати

печатки на папських грамотах.

«Я ніколи, — писав він, — не мав такої

кількості грошей, аби купити

все, що мені хочеться. Завжди щось

відкладав на кращі часи.

Лише тепер зрозумів, що кращих

часів не буде.

Ти теж народився тут.

Ти знаєш, як воно все.

Скажи слідом за мною:

життя — жорстоке й несправедливе,

життя — безнадійне й коротке,

життя — безрадісне й підле.

Той, хто нічого не має,

нічого й не матиме,

той, кому немає чого втрачати,

нічого не втратить».

Тут давно ніхто не чекає на кращі часи.

Тиху мовчазну смерть тут ніхто не відрізняє

від решти жінок.

Добре серце, хворі легені —

живеш із нею, тому що любиш,

помираєш тому, що живеш із нею.

«Спасибі, що пишеш, — дякує він, —

спасибі, що пишеш».

«Немає за що», — відповідаю я.

Справді — немає за що.

Плейєр

Саша, тихий п’яниця, езотерик, поет.

Ціле літо просидів у місті.

Коли почались обстріли — здивувався,

став дивитися новини, потім кинув.

Ходить містом, не вимикаючи плейера,

слухає різних динозаврів,

натикається на спалені машини,

на розірвані тіла.

Нам залишаться від цілої історії,

від світу, в якому ми жили,

слова та музика кількох геніальних

чоловіків, що марно намагалися нас

усіх застерегти, намагалися щось пояснити,

але нічого не пояснили, нікого не врятували,

лежать на цвинтарях,

і з їхніх геніальних грудних кліток

ростуть тепер квіти й трава.

Більше не лишиться нічого —

лише музика, лише спів, лише голос,

що примушує любити.

Можна ніколи не обривати цю музику.

Слухати космос, заплющивши очі.

Думати про китів у нічному океані.

Більше нічого не чути.

Більше нічого не бачити.

Більше нічого не відчувати.

Окрім запаху, звісно.

Окрім трупного запаху.

Капелан

Ігор, капелан, тридцять років,

але не голиться, щоби виглядати дорослішим.

Всі хочуть виглядати дорослими, серйозними.

Тим більше в тридцять.

Вік, в якому можна загубитись.

Небезпечний вік. Навіть для капелана.

Дивно сповідувати чоловіків,

які так уперто й послідовно порушують усі

господні приписи. Обпалюють шкіру об розпечений

метал, обпалюють губи тютюном, курять

на вітрі, оглушені, розгнівані.

Недопалки летять у мокру траву —

хрестики, іконки, мастило під нігтями,

вимикають телефони,

йдуть до сповіді.

Розповідають йому свої