Життя Марії - Сергій Вікторович Жадан

могильні плити,

що майбутнє — це чорна земля й червоні метеорити,

що любов — це вправи для дихання,

пообідня спрага.

А тому потрібно змагатися за можливість разом

засинати,

ламати ворожі шеренги за можливість разом

прокидатись,

лишати разом із нею балкони й нічні кімнати,

ранити шкіру долонь об залізні канати,

цінуючи здатність любити,

ніби найвищу здатність.

Навіть в її неправді була своя міра.

Її чекали попереду радість і вірність,

кров, запечена на рукаві мундира.

Що тримає птахів угорі? Очевидно, віра.

Що тримає рибу в ріці? Очевидно, ніжність.

Я з нею й познайомився цілком випадково, в чужому місті…

+ + +

Я з нею й познайомився цілком випадково, в чужому місті.

Просто побачив, як вона відважно дивиться вгору,

почув, що в її розмові такі раптові та несумісні

імена поетів, про яких вона постійно говорить.

Так говорить про їхні хвороби тривалі,

мовби навмисно зчиняє вуличний галас,

і губи в неї при цьому такі болючі й криваві,

ніби вона цілу ніч плакала чи цілувалась.

Навіть, подумав, якщо це від сліз чи цілунків,

а, скажімо, не від імен поетів,

наскільки це залежить від її колишніх стосунків,

від її дорослих образ і дитячих секретів?

Від чого залежить стукіт її черевиків,

її переможний сміх і точні цитати?

Все так чи інакше залежить від чоловіка,

який щоночі примушує її плакати і читати.

Все так чи інакше залежить від найтоншої дії,

від пообідніх снів, які їй дають перевагу.

Той, хто має на неї вплив, навіть не розуміє,

що з нею діється, коли він звертає на неї увагу.

Все так чи інакше залежить від римування,

все так чи інакше вплетене в теплий звукопис.

Кожна її любов — виснажливе листування.

Кожне її нещастя — геніальний рукопис.

Цілу ніч вона співає в своїй кімнаті…

+ + +

Цілу ніч вона співає в своїй кімнаті.

Пальці у неї в крові та цукровій ваті.

Печаль випікає зсередини вени,

і птахами кричать портові сирени.

Боже, борони королеву на нашій естраді.

Цілий ранок вона пакує свої валізи.

В неї ще три доби до закінчення візи.

В неї ще повен бак бензину

і список подяк божому сину —

стільки всього цікавого

для кримінальної експертизи.

Ніхто не заважає їй виїхати ще сьогодні.

З’явитися з боку ночі.

Рушити в бік безодні.

Порожній гостел. Горішнє ліжко.

Зачитана телефонна книжка,

де всі номери з міжміських

перетворюються на міжнародні.

Ніхто не заважає їй говорити чітко й просто;

пишучи повідомлення, хоч іноді вдаватись до прози,

пояснити нарешті, що тоді сталось,

до чого тут втома, до чого старість.

Ніхто їй не заважає.

Але ніхто й не просить.

Про що просити людину, в якої на серці втрата,

в душі — розлука і ніжність,

в долоні — ручна граната,

в легенях — срібні холодні тороси,

в спогадах — затонулі матроси.

Навіть серце її має номер музейного експоната.

Я теж знаю усе і не заважаю,

зважую все, залишаю, але не зважаю.

Малюнок на шкірі,

гострі плечі,

двадцять хвилин, щоб зібрати речі —

сухе вино цьогорічного урожаю.

Цілий вечір вона сидить у чорному светрі.

Рухи її чіткі, бажання вперті.

Цілий тиждень на спів і сповідь,

Ціла зима, щоб чекати на повінь.

Ціле життя на те, щоб не боятися смерті.

На ранок розгледіти колір її очей…

+ + +

На ранок розгледіти колір її очей

і зрозуміти, що саме такими їх собі уявляв.

Життя дарувало мені стільки дивних речей,

чорних ночей і кольорових плям.

А лишилось небо — холодне, наче німецька сталь,

цей ранковий шепіт і тихий сміх,

її очі — здивовані і допитливі, що ними, на жаль,

вона бачить усю порожнечу в очах моїх,

її шкіра, що обпікається об мою,

її голос, який пізнаєш, навіть не чувши його,

це ось горіле серце, яке я їй віддаю,

ніби вона не має такого ж вигорілого свого,

її минуле, що не вмістиш до жодної із валіз,

її майбутнє, що залежить тепер і від мене також,

її сміх без радості й плач без сліз,

досвід, який вона здобувала за власний кошт.

І лишилося ще це вміння слухати уві сні,

коли сам не розумієш, що рухає нами всіма.

Знати лише, що такій раптовій весні

може позаздрити будь-яка затяжна зима.

Лише собі довіряти, вибираючись вплав,

лише самому пірнати в ріки, які течуть,

лише на ранок розгледіти все, що й до того знав,

лише на ранок розчути все, що й раніше чув.

Зранку тут падає сніг, ніби міняють лаштунки…

+ + +

Зранку тут падає сніг, ніби міняють лаштунки.

Шиї в жінок беззахисні, як мармур узимку.

Сплять на зупинках чорні,

дивляться в небо турки,

видивляються поміж хмар свою сутінкову зірку.

Слухають недовірливо німоту невідому,

забувають хто із ким спав і хто проти чого боровся.

Ти в цей час прокидаєшся й виходиш із дому,

і вітер відразу підхоплює

прапор твого волосся,

розтинає зсередини вологі волокна світу,

зрушує і розламує серцевину озону.

З таким чорним прапором, проти такого вітру

лише захищати столиці,

з яких пішли гарнізони,

лише іти приступом на арабські фортеці,

валити мури християнських укріплень,

під таким знаменом

лише збирати підлітків при небезпеці

і салютувати птахам із найвищої крівлі.

Хай знають, що в цих містах не всі іще склали зброю,

хай бачать, що хтось іще відбиває навалу,

хай думають, що ми займаємося веселою грою,

хай розглядають хмари,

що сунуть з-за перевалу.

…Птахи в цей час курсують

вимороженим безмежжям,

повітря в цей час розривається між сушею та водою,

ти в цей час ідеш листопадовим узбережжям,

узбережжя в цей час слідкує за твоєю ходою.