Життя Марії - Сергій Вікторович Жадан
«Більше нічого не буде, — вона повторює…
+ + +
«Більше нічого не буде, — вона повторює, —
і так було стільки всього недоречного.
Не буде нічого дивного, нічого потворного,
нічого, що можна підтвердити чи заперечити».
Влітку на ранок така золота її вулиця.
Закохані й пияки прокидаються першими.
«Більше нічого не буде, — вона дивується, —
все починається, все нарешті завершилось.
Більше жодних образ, жодних очікувань,
жодних повернень із сумнівами та пробаченнями,
жодних підлітків із божевільними вчинками
і жодних старих із жахливими передбаченнями.
Тільки місто з легкими вікнами та верандами,
з освідченнями — зворушливими, але недостатніми.
Побачу жінку, що торгує трояндами,
куплю в неї всі. Куплю всі до останньої.
Буду триматися світла, що завжди горітиме.
Більше жодної втечі. Жодної помилки.
Ітиму собі кудись із мертвими квітами.
Ніби на поминки, чорт, ніби на поминки».
Декому краще вдаються приголосні, декому голосні…
+ + +
Декому краще вдаються приголосні, декому голосні.
На неї не можна було не звернути увагу —
вона сміялася уві сні.
Я подумав: вона так легко вгризається в шкіру,
не знаючи, що ця шкіра моя.
Якщо вона коли-небудь прокинеться —
добре було б дізнатись її ім’я.
Добре було б знати, звідки вона прийшла
й куди поверталась вночі,
хто живе за тими дверима, до яких підходять її ключі,
чому вона нічого не може згадати
й звідки в неї всі ці знання.
Якби наряд перевірив її кишені —
хтось би точно отримав нове звання.
Якби вона почала писати спогади
про кожну з отриманих ран,
її книга мала б такий самий успіх, як тора або коран,
чоловіки читали б цю дивну книгу,
відчуваючи власну вину,
і палили б її на площах столиці,
перш ніж почати війну.
Чоловікам не варто знати про наслідки,
їм достатньо причин.
Коли їм, зрештою, дається все,
вони наповнюють його нічим.
Коли вони говорять про спільне,
вони мають на увазі своє.
З ними краще не говорити про те, що буде,
щоби не втратити те, що є.
Але вона прокидалась і все починалося саме тоді.
Вона добре трималась на сповідях, на допитах і на суді.
Вона говорила, що краще зброя в руках,
аніж хрести на гербах.
Коли вона вимовляла слово любов,
я бачив кров на її зубах.
Стережіть її, янголи, беріть під крило легке.
Скажіть їй, хай зберігає спокій,
коли входить в чергове піке,
хай залишить собі мої рукописи,
моє срібло й моє пальне.
До речі, спитайте її при нагоді,
чи вона взагалі пам’ятає мене.
Пам’ятаєш? — питаю…
+ + +
Пам’ятаєш? — питаю.
Ні, говорить, не пам’ятаю.
Пам’ять, говорить, це як речі з Китаю:
їх так багато, що в них немає жодного сенсу.
Що мені з пам’яті? Все одно не воскресну.
І ти не воскреснеш, навіть не розраховуй.
Зима буде довгою.
Готуйся, коли іще не готовий.
Чому, кажу, не готовий? Давно готовий.
Бачиш цей чорний бушлат і дим портовий?
Бачиш ці гострі ножі й бойові кастети?
Я десять років намагався дізнатися, де ти.
Я десять років хотів усвідомити, з ким ти.
Якщо ти нічого не зрозуміла,
можу ще раз тобі повторити.
Не треба, каже, я все одно нічого не розумію.
Я все пам’ятаю. Я маю яку-не-яку надію.
Але що мені з пам’яті? Хіба що зневіра й розпач.
Пам’ять — вона, як річ. Пам’ять — вона, як здобич:
належить лише тому, кому належить.
В такі сніги завжди починається нежить.
Ну так, погоджуюсь, усе пам’ятати — це вже немало.
Пам’ять — вона, як час, в мене її взагалі немає.
Немає спогадів, немає нічних кошмарів.
Я за цей час навіть як слід не постарів.
Маю сумнівні статки і так само сумнівні втрати.
Хочеш підняти дияволу настрій —
почни давати йому поради.
В такі сніги починається все спочатку.
Змовкаєш раптом, потім порушуєш власну мовчанку.
Десять років я зашивав ці чорні вітрила.
Десять років я забував усе, що ти говорила.
Пам’ять — вона, як ти. Пам’ять — це голос і дати.
Завжди можна забути.
Завжди можна згадати.
Кочегаре, доки б’ється залізне серце машини…
+ + +
Кочегаре, доки б’ється залізне серце машини
й схлипують вогкістю рвані легені кінгстонів,
покажи мені в цьому небі таємні пружини,
покажи мені важелі, що регулюють початок сезонів.
Навчи мене відрізняти промислових риб від отруйних,
тіні крейсерів від тіней кашалотів,
навчи розуміти листи з кишень нагрудних
у знайдених серед рифів африканських пілотів.
Скільки б я всього знав, якби розрізняв їхні мови,
скільки б сонць запалилося в моїх зіницях,
я б знав, про що думають спрути й морські корови
і про що плачуть убивці
на островах у в’язницях.
Скільки б користі я міг принести в цій мандрівці,
скільки бісів вигнати з нещасних посеред літа,
скільки б утіхи пізнав, сидячи наодинці
й слухаючи балачки святого Вітта.
Навчи мене, кочегаре, мудрості, навчи терпіння,
з яким ти запалюєш ізсередини вигаслі печі,
навчи мене вдячності, з якою ти кидаєш вугільне каміння,
й покірності, з якою ти продаєш особисті речі,
стриманості, щоби не йти на голоси з туману,
мужності, щоби хапати метеорити,
сили, щоби ховати близьких під шкірою океану,
слабкості, щоби потому знову когось любити.
Вагітність
Вона сказала йому про це
на початку літа,
коли вже важко було приховувати.
«Коли чекати?» — запитав він.
«Десь після Нового року», —
відповіла вона.
Літнє повітря пахне дощем,
і дні такі довгі, що навіть після
