Життя Марії - Сергій Вікторович Жадан
Він би вже й не слухав цього всього, але що має робити.
Кожен гріх — ніби камінь із морського узбережжя.
Розгнівані чоловіки кладуть йому ці камені в долоню —
кожен свій теплий камінь, довго ношений у кишені.
В нього вже повні торби цього каміння,
він уже ледве волочить його за собою.
А вони все приходять і приходять,
приносять свої камені,
передають йому,
ніби щось найголовніше.
Постійно, вже стільки днів.
Докурюють, жартують, стають у чергу,
бояться не встигнути.
Всі встигнуть.
Ніхто не запізниться.
Шпигун
Володя, 25 років,
лікар, психолог,
веде відеоблог, вчить правильно
ставитись до життя,
отримувати радість від щоденних речей,
пояснює прості слова,
просіює негативну енергію,
ніби важкий річковий пісок.
Два місяці тому потрапив у полон.
Знайшли камеру, звинуватили в шпигунстві.
Жодних шансів вийти, сидітиме
до Страшного Суду.
Лежить у бетонному мішку, на матраці,
накритий ковдрою, одягнений у чужий светр
із рештками крові, лежить поруч із якимось
темним-темним, боїться навіть подивитися
в його бік, лежить, а темний його доконує:
Щоденні речі, шпигуне, —
натільна білизна, вчорашній хліб.
Господній задум, шпигуне, —
колюча ковдра, пропахла дощами.
Ховайся під неї, шпигуй, винюшуй, видивляйся.
Підглядай за вітчизною, спробуй побачити щось таке,
що вона від тебе вперто ховає,
чим ніколи не ділиться, підглядай у світлу шпарку,
за якою чиниться правосуддя.
Святе сімейство ховається
за дверима вихолодженого житла.
Пройма розбитих дверей запнута колючою ковдрою.
Наскільки стане тепер нашого вміння
розуміти прості слова, не дорікати нікому
за відсутність тепла, за розтривожене світло?
Прийде час — самі покличуть, і тебе, шпигуне,
і всіх нас покличуть, з речами, з ковдрами,
з рештками болю.
Підемо в сині сніги,
підемо в червону ніч,
будемо йти на світло з небесної шпарки,
будемо поспішати до Страшного Суду.
Судіть нас, судіть, судді, позбавляйте надії,
судіть нас, судіть, судді, посилайте
на виправні роботи.
Виправлені, настрашені,
говоримо прості слова,
хапаємо сухими устами гарячий сніг,
хапаємо останній сніг,
золотий.
Носоріг
Півроку вона тримається.
Півроку розглядає смерть,
як носорога в зоопарку:
темні складки,
важке дихання.
Боїться, але не відводить погляду,
не заплющує очей.
Страшно, дуже страшно.
Так і повинно бути.
Смерть страшна, вона лякає.
Страшно відчувати сморід червоного місяця,
страшно дивитись, як робиться історія.
Півроку тому все було цілком інакше.
Півроку тому всі були іншими.
Нікого не лякали зірки,
що падали до водосховищ.
Нікого не насторожував дим,
що підіймався з розламів у чорному ґрунті.
Серед нічної вулиці,
серед гамору та вогнів,
серед смерті й любові
вона заривається обличчям йому в плече,
б’є його відчайдушно кулаками,
плаче, скрикує в темряві.
Я не хочу, каже, всього цього бачити,
я не можу все це в собі носити.
Навіщо мені стільки смерті?
Куди мені її дівати?
А куди дівати смерть?
Носити її за спиною,
мов циганське дитя:
ніхто не любить його,
і воно нікого не любить.
Любові так мало,
любов така беззахисна.
Плач і розбивай темряву своїми теплими руками.
Плач і не відходь від нього ні на крок.
Світ ніколи не буде таким, як раніше.
Ми нізащо не дозволимо йому
бути таким, як раніше.
Все менше освітлених вікон на холодній вулиці.
Все менше безтурботних перехожих
коло вітрин магазинів.
В пекельній осінній пітьмі остигають поля і ріки.
Загасають під дощем багаття.
Замерзають серед ночі міста.
А зараз я розповім тобі, як зустрічався з дияволом…
+ + +
А зараз я розповім тобі, як зустрічався з дияволом.
Диявол, Маріє, керується єдиним правилом:
він вводить тобі під шкіру мед і олово,
він пришиває тобі до тіла своє серце й голову.
Ходи тепер з його головою, дивися його очима.
Лови тепер сонце в небі, думай, у чому причина.
Все одно нічого не зрозумієш, нічого не упіймаєш.
Залишишся з тим, у що віриш, себто із тим, що маєш.
Диявол, Маріє, — чорний кравець із Бронкса,
в легені йому залито вогонь, в очах його тане бронза,
шиє святкові костюми, виміряє коштовну тканину,
влаштовує перестрілки й вуличну різанину.
Приводить до себе вночі золотих китаянок,
топить в затоці їхні тіла на ранок,
вкладає тобі до рук пакунки й ранкову пресу,
просить віднести, записує на шпалерах адресу.
І я, Маріє, розносив спраглим ці передачі,
ці невагомі згортки, ці конверти гарячі,
зношував серце під улюбленою футболкою,
пробивав собі шкіру його циганською голкою.
Але мене завжди рятувала твоя увага,
тримала твоєї любові липнева спрага,
боронили твої дерева, що снігом покрилися,
наповнювала теплом родимок твоїх кирилиця.
Диявол, Маріє, не знає, що має робити з нами,
з нашими голосами, з нашими снами.
Він має справу з шовком, він тримається суші.
Що йому наші біди, що йому наші душі?
Йому ніколи не знати, як ламається голос
від розмов із тобою, як висихає горло
від того, що ти мовчиш, як виростають рослини
й гояться шрами від твоєї світлої слини.
Що він може знати в своїй майстерні?
Наші співи для нього — такі нестерпні.
Наша запеклість для нього — така противна.
Відсутність віри для нього особливо дивна.
З чого все почалося?..
+ + +
З чого все почалося?
Вона заговорила про мужність і зброю.
В неї навіть не голос — в неї багатоголосся.
Тому коли вона говорила, мені здалося,
що вона взагалі розмовляє сама з собою.
Так складаючи свої літери й звуки,
що кожне слово спалахувало й мерехтіло.
І навіть коли розповідала про ефірні сполуки,
здавалося, що переказує Христові муки,
співаючи там, де було зовсім незрозуміло.
Як вона хотіла мені пояснити,
що в кожному з нас є невід’ємна відвага,
що історія — це лише мертві міста й
