Том 12 - Леся Українка

Так пришлете «посвяту», товаришу? До побачення!

Ваша приятелька Л. К.

103. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

10 березня 1907 р. Колодяжне 25. II

Любая Лілієнько! Сьогодні я отримала твого листа1 що писаний 23-го, тож, як бачиш, деякі мої питання вчорашні вже розминулися з твоєю відповіддю. Кльоня неправильно думає, що се я скептично відношусь до Фавор-ського,— навпаки, я його не нижче ставлю, ніж Яновсь-кого, і д л я мене буде повного загодою, коли Кльоня покличе Фаворського. Я тому настоювала на Яновському, що бачила у ФІеоктисти] С[еменівни] якесь різко негативне відношення до Фаворського (інших «авторитетів» я не знаю), а знаючи, який вплив мають на Кльоню її, часом навіть слабо мотивовані, настрої в таких справах, я й хотіла, щоб запрошений був такий «авторитет», який мав би значення справжнього авторитету і для ФІеоктисти] С[еменівни]. Сказати правду, то мені доволі авторитетною здається думка М[одеста] Шилиповича] і М[аксима] І[вановича] (може, тому, що діагноз М[одеста] Шилиповича] я чомусь наперед вгадала, ще тільки побачивши Кльоню перший раз, відколи він заслаб...), а Сікорський напевне тільки для заспокоєння перечить тому діагнозу. Але ж для ФІеоктисти] СІеменівни], я певна, потрібен авторитет із «світил» і такий, щоб вона йому вірила (взагалі, перед н е ю не слід скривати правди про слабість Кльоні, тільки, якщо треба, то можна попросити її самому Кльоні про те не казати), бо інакше вона, з її природним оптимізмом, знов почне настоювати на короткому одпуску, як побачить, що Кльоні поліпшало, і, може, навіть на повороті в Іванків і т. п., «чтоб не огорчать папу». Коли вона не буде заважати, то я думаю, що мені нетрудно буде вмовити Кльоню поїхати, куди вже там накажуть лікарі, хоч би й ради «бронхіту» чи просто «поправки» після довгої слабості, але при опозиції з слізьми, істериками, «предчувствиями» й апелюванням до синовнього (або ще й іншого) довгу я не ручу за успіх. Кльоня занадто тепер пройнявся думкою, що вона «має право бути нервовою» завдяки справді тяжкому життю з хворим чоловіком та ще й слабостям інших всіх, і через те на все готовий, щоб тільки не дратувати тих нервів. Може, інакше й трудно поступати на його місці, через те треба з сим рахуватись, як фактом незмінним і дуже важним. Мені самій шкода ФІеоктисти] СІеменівни], і я б радніша скрити від неї всякі прикрі діагнози про Кльоню, бо по собі знаю, як тяжко привикати миритися з ними, але ж життя Кльоні мені все-таки дорожче, та, певне б, і їй було б тяжко, в разі чого, винуватити себе в необачності. Так ото ж, значить, кличте Фаворського, коли його авторитету буде досить головно для вищеозначеної мети, але ж, звичайно, і сама по собі поміч Фаворського дуже бажана і мені, і, здається, самим лікарям К[льони]ним. Все-таки охвітніше, коли досвідчений і поважний спеціаліст додасть своє слово до спільної ради. Я думаю, К[віт]ці можна не казати всього, що оце я з сього поводу написала, тільки все ж можна сказати, що я б хотіла закликати такого авторитета, якому вірять і його родичі, бо думаю, що й їм хотілось би сього. Зрештою, се я й сама йому напишу. Коли Яновський став тепер менше уважним, то його візит міг би, може, й пошкодити спразі — значить, бог з ним. Я, з свого боку, обіцяю не заважати навіть «блаженной лжи», коли лікарі вважають її потрібного в даному разі, і взагалі матиму на увазі правило благо-честія з катехізису XVIII в. про те, як належить з «вірогідними» лікарями поводитись, через те сподіваюсь, що й вони будуть вважати мене за союзницю і казатимуть мені все по правді і без жадної frans ріа г. Коли треба знати, як я сама ставлюся тепер до справи, то я можу сказати теж по щирій правді: тепер я вже не боюся так гостро, як то було після першого загострення слабості Шльоні] (коли зважили, що то плеврит), — тоді я боялась, що то початок безповоротного загострення,— вірю, що се хоч затяжна, але не дуже страшна форма, але відношуся все-таки дуже серйозно і найбільше (може, навіть занадто?) боюся необачності, через те мене навіть більше лякають такі «приємні» діагнози, як Сікорського, ніж такі «неприємні», як М[одеста] ПІилиповича]. Я ж і по собі і так знаю, що з Spitzenkatharh’aMH91 люди борються з повним успіхом, і, значить, не можу прийти в «невменяемое состояние» від думки про щось подібне. Навіть думаю, що, може, й тут «лихо не без добра», а власне, що се лихо примусить енергічніше й скоріше почати визвол Шльоні] з службового ярма і з тих обставин, які все одно «не тепер, то в четвер» його б зломили, тільки, може, «в четвер» се було б уже безнадійно... Навіть загострення остатні мене вже не так злякали, як перше,— значить, я починаю дивитись на справу нормально — правда ж?

Тепер от що. Ти пишеш, що, по вашій спільній думці, Шльоні] слід би лежати не дома, а в лічебниці. Але чому він не вибрався досі в лічебницю? Чи з грошових, чи яких інших причин? Мені треба б се знати, І для чого, власне, треба лічебниці? Чи для того, що інакше не можна досягти дисципліни в курації при такій натурі, як у самого К[льоні] (лишивши на боці натуру інших, хто є коло нього), чи просто для того, що куди ж його інакше можна перевезти в Києві з його невигідного й тісного помешкання? Недавно папа (з власної ініціативи, бо мені й на думку се не спадало) став казати, що я могла б перевезти КІльонюІ до нас (у київську квартиру) і помістити в ту хату, котру лікарі вважатимуть найвідповіднішою, та й глядіти так, як вони накажуть. Я, властиво, думаю, що власне наша квартира не підходить, перш усього через те, що для всіх вас після дифтеритів, ларингітів і т. п. близьке сусідство з таким хворим, як К[льоня], може бути небезпечним, та й взагалі буде вже з вас того клопоту з слабостями в домі; крім того, наша вулиця не вважається дуже здорового міс-цевостю, надто навесні, та й сама квартира laisse a de-sirer 1 де в чому. Я вже не кажу про всякі інші «осложне-ния» при такій комбінації... Але, може б, можна якусь іншу квартиру знайти в