Том 12 - Леся Українка

я так написала, хоч гаразд не пам’ятаю), я справді не подумала в той час, що Ви можете се т а к зрозуміти, а то б, звісно, не сказала такого, але ж, бачте, я не думала про себе, пишучи те, та й ніколи не вважала себе нічим іншим, як хіба посередницею (і то дуже кепською), та й коли вже говорити про те, хто з н а с двох кому коли зробив добро, то знайте раз назавжди, що я вважаю себе навіки неоплатною довжницею Вам, і дозвольте не поясняти, за що власне. Мої відносини до Вас ніякого «партійного» елемента не мали. Я ж не мала на меті виставляти й соціал-демократів взагалі якимись «благодетелями» Вашими (був межи Вами хіба обмін послуг, не більш), а мені просто здавалось, що ніхто з них Вам особисто нічого лихого не вчинив, і я хотіла знати, чи справді се так. Бо я чула (сама не читала), що проти Вас були всякі безтактні і грубі виступи з боку галицьких «лівих», то мені хотілось би знати, чи не були ро того причасні відомі соціал-демократи,— се не для Вашої, а для ї х н ь о ї характеристики, бо часом то практично може знадобитись. Про «ультиматуми» Ви говорите, запевне, тому, що під впливом моєї «серйозності» взяли мій лист аж трагічно, але він все-таки елемента трагедії в собі не має. Бачте, мені здався ультиматумом (ну, і то не безповоротним) той Ваш «жарт» у листі до Шури, через який і «сыр-бор загорелся», то і лист мій треба розуміти скоріш як «защитительную речь» (сі ж «речи» не раз і в різчій формі викладаються, ніж моя), а не як «обвинительный акт».

Ваша правда, може, що я гаразд не вчиталась в той лист en question 90, бо я таки мала нагоду тільки раз прочитати його. Але, може, то й краще, бо, може, й не Ви з того винні, що я в той час мало здатна була розуміти жарти.

Тепер я далеко краще розумію Вашу психологію, і добре було б для мене, якби Ви без довгих пояснень краще зрозуміли мою, тоді б Ви не говорили про всякі «ультиматуми», не підписувались би «накануне разжа-лования» і т. п., бо тямили б, що все це «не з тої опери». Сподіваюсь, що все це «само прийде», себто взаємне добре розуміння, бо, знаєте, в мене були такі прецеденти, що, власне, найтривкіше приятельство встановлялось після от подібних двох-трьох «непорозумінь»,— певне, се залежало від якоїсь, не гаразд відомої мені самій, вади моєї натури, до якої, очевидно, приятелі мої мусили перше звикнути, а зате відколи звикли, то вже все й пішло як по маслу. Приймаєте сю гіпотезу? На закінчення всього беру назад усі ті вирази в моєму листі, які могли Вам здатись неделікатними чи вразливими (а коли хочете, то й весь лист), і прошу Вас вірити, що я зовсім не з «легким серцем» їх писала, навпаки, мені було дуже тяжко, і я рада, що можу тепер позбутися того тягаря. Таким способом можу Вам по всім пунктам нумерованим відповісти —далебі, я нічого злого в нумерації не бачу! Адже і поети часом нумерують свої строфи, їй-богу!

1. Було б чудно думати, що від мого листа щось могло б змінитися в наших товариських відносинах.

2. Я теж не сердилась на Вас, але з а В а с мені не раз було досадно, і мені, звісно, здавалось, що на те є поважні причини.

3. Я замало (може) думала над Вашим листом, а Ви над моїм зате занадто багато, чим і пояснюється Ваш пункт —

4. на який я не хочу відповідати, бо він направлений «мимо Сидора в стену», то нехай коли-небудь та «стіна» і відповість Вам, а я тут ні при чому (тепер уже Ви будете сердитись, але я не боюся!).

5. Признаю за Вами право жарту нині, і прісно, і во-віки-віків і прошу вже більш ніяких «сочинений» з поводу «того» мого листа не писати, бо «різностороннє освітлення» Вам все одно не вдасться — у Вас не публіцистичний талан, а мене на запорожця однаково не переробите, через те буде краще, коли «без поводу» напишете мені, як Вам живеться і т. п., і взагалі про що хочете, то мені се буде далеко цікавіше.

Коли вже Вам так дуже хочеться, дорогий товаришу, то смійтесь собі над тим, що Ви звете моєю «серйозністю». Хоча я думаю, що якби Ви знали, від чого походить такий мій настрій (запевняю, що не од Вашого листа і не од нашого «непорозуміння», бо скоріш воно було част-новим симптомом того загального настрою, а вже ніяк не причиною), то все б таки не сміялись, хоч Ви й «запорожець». Ви могли б сказати мені, і мали б цілковиту рацію, що Ви з моїх настроїв нічого не винні, що я повинна краще панувати над своїми нервами, що, нарешті, коли так, то краще зовсім з людьми не говорити, ну, і я вже не знаю, що б Ви ще сказали, але таки, думасться мені, не сміялись би... Бо не такий уже Ви «необачний», як часом любите себе називати. Хоч... воно правда, є й комічний елемент в образі того злощасного Сізіфа, що тягне-тягне свою фатальну каменюку, нікому не потрібну, на якусь фантастичну гору, а каменюка візьме та й гепне зненацька додолу «и кажинный раз на эф-том самом месте». Та, знаєте, і психологія людини під Дамокловим мечем, коли дати їй «різносторонне освітлення», либонь, може постачити якийсь матеріал і для запорозького жарту (наприклад: «Не трать, куме, сили, спускайся на дно»). От спробуйте освітити сі теми з комічного боку, тільки в белетристичній формі, та й присвятіть мені (се, кажуть, ніяково «напрошуватись», та дарма!), бо що ж Вам інакше робити з моєю «серьёз-ностью»? Вже ж не плакати вкупі зо мною, надто не знаючи й причини... Зрештою , не беріть & la lettre 1 слова «плакати», се так собі — привична антитеза до поняття «сміятись», бо можна подумати, що се я справді якесь «слезное послание» пишу. Ваша правда, я й так «занадто вже серйозна людина». «Смейся, паяц!» — а не хочеш бути «паяцом», то мовчи — правда? Що ж, я так здебільшого й роблю, та коли ж люди сердяться