Том 12 - Леся Українка

у февралі в Колодяжне, бо втомив мене Київ і неприємно мені, що папа все сам там сидить, але і тут буде без мене недобре, бо утятко буде півдня з Фросею само, а се теж недобре. То я собі все думаю, та ніяк не придумаю, що його робити. Може, таки на тім тижні поїду. Було б се добре ще й тим, що попід-кінчувала б деякі уліти, бо тут їм все «бог спору не дає»: або люди раз у раз вештаються, або всякі слабості та карантини угнітають — якась погана була ця зима. Читала я сьогодні в газетах, що й на «Рідний край» був напад. Оце ще халепа! Тут, кажуть, страшенно розруйновано «Раду» і «Вісник». Добре, що мої уліти всі дома зостались, а листів сливе не було, бо я взагалі не бачу потреби збирати архів — без нього далеко приємніше жити, а то от, наприклад, ти нащось замкнула у вертіко пару одкриток Галайди до мене, то їх все одно забрали куди не слід. Положим, картки самі пустячні, як взагалі буває, але я не люблю, щоб і конверти з моїх листів діставались в чужі руки. Все-таки се пусте.

Утятко наше проводжало нас у полон дуже весело — саме прокинулось тоді, бо то вже була 6 година рано,— а перед тим спало і нічогісінько не чуло, що діялось від 121/2 до 6. Маня вже збиралась зоставатись його глядіти, якби ми загостювались, але ми вернулись того ж дня, а вона другого дня виїхала в свої Бережці. Пан Криви-шок ще тут, але позавтрьому виїздить. «Веселі свята» він мав — нема що казати! Вони з Манею таки не видержали характеру спартанщини і покупили собі калоші й рукавиці, як притисли морози. А я таки глибоких калош не купувала (Ліля й Дора їх мають), бо морози хутко пересілись, як і слід було сподіватись, а тим часом я надівала камаші або й просто нікуди не рипалась; глибокі калоші мені все одно ні до чого, бо я їх не можу надіти інакше, як лягаючи для того, а сього ніде не можна зробити, хіба тільки дома,— то що ж мені з їх?

Як же справа з «Зіркою»? Оце ж уже «кінець января»... Та, певне, вам тепер не до неї. Все-таки хотілось би знати. «Просвіта» наша все-таки «не унывает», оце зараз піду та будемо виробляти план ряду публічних рефератів і писати прошеніє про дозвіл української початкової школи — може, якраз діло вигорить.

Пиши, мамочко, хоч коротко, як ти маєшся, а то сумно, як довго нема листів,— «по нынешним временам» всякого можна боятись. Погано, що ми тепер по всій Україні розтикані, було б охвітніше вкупі.

Пересилаю тобі листа з Гадяча, що прийшов учора.

Бувай здорова, цілую тебе міцно, наші всі теж цілують. Вони всі здорові і благополучні.

Твоя Леся

Напиши, як твоя адреса тепер, бо не можу знайти того листа, де вона була.

91. ДО Г. М. ХОТКЕВИЧА

7 лютого 1907 р. Київ 25. І 1907

Дорогий товаришуі Коли б хто зо мною так поводився, як я з Вами, то, певне, б я махнула на нього рукою і засудила на «цивільну смерть»,— запевне, і Ви так зробили? В моє оправдання може трохи послужити тільки те, що надо мною і моїми листами висить сеї зими якийсь фатум: ніколи ще не була я так страшенно і так безрезультатно (більш-менш) занята, як тепер,— се чисте існування білки в колесі! Крім того, перебули ми два карантини сеї зими, остатній трапився саме тоді, як надійшов Ваш остатній лист: Ліля і її синок слабували на дифтерит, і Ліля заборонила мені писати кому б не було листи «з заразного дому», аж поки буде зроблена дезинфекція. Хутко після дезинфекції нас напала поліція, і нас із Лілею посадили до буцегарні (досі не відомо, за що й пощо) і хоча хутко випустили, але все ж то внесло чимале розстройство у всі наші справи.

Оце Вам головні мої «злоключения» — дрібніших вже не буду списувати — може, вони послужать «обстоятельст-вами, смягчающими вину», а як ні, то нехай буде Ваша воля надо мною, більш нічого не можу сказати. Сяк чи так, переходжу до «Лихоліття». Рукопис мені передано в свій час (а ще раніше яписала Вам, се добре т я м л ю, що знайшла і давні примірники). Ні одного примірника я в «Литературные вечера» не посилала і з Оппоковим ні в які переговори не вступала, бо так само, як і Ви, довідалась уже з друку про його проект умістити Вашу річ, невідомо в чиєму перекладі. Хоча я думаю, що з тих «Вечорів», як і з усіх заходів сього добродія, нічого не вийде, бо він, здається, до краю заплутав свої справи, і либонь «Вечера» збанкротують так само хутко, як бл[аженної] памі’яті] «Зоря», але все ж я послала руко-пись Вашу професорові] Кримському з проханням ужити свого впливу (великого, як мені відомо) на Оппокова, щоб той взяв на увагу Ваші авторські права. Се краще, ніж би я сама вдалась до Опп[окова], бо я для нього нічого не значу, а Кр[имськи]й, я певна, не відмовить мені своєї помочі в сій справі, бо взагалі відноситься до моїх просьб серйозно. Я, зрештою, не думаю, щоб тепер Вашій драмі попущено було побачити світа в Росії,— і се не мій особистий песимізм, а думка всіх компетентних людей, з якими мені траплялось говорити. На всякий случай, напишіть, як треба називати Вашу драму, коли б вона друкувалась по російськії: «переводом с украинского» чи, може, «рус-ской версией», чи зовсім нічого не згадувати про її українську] паралель? Може, придасться Вам знати, що, напр., Гауптман видав своїх «Ткачів» і літературною німецькою мовою і шлезьким діалектом сливе рівночасно, але не зазначив, що з чого переклад, тільки назвав одно «німецькою версією», а друге «шлезькою версією» (deutsche Version, schlesische Version). Либонь, найкраще було б Вам взяти з нього приклад. Між іншим, мама була дуже эіритована, прочитавши оповістку Оппокова і подумавши, що то Ви самі послали йому драму і не зазначили, що вона вже з'явилась по-українськи раніше. Мама, звісно, радніша, щоб російська версія звалась «перекладом», хоча знає, що се не відповідає дійсності (правда, не один українець допускався такої «блаженної лжи» для слави рідної літератури!), але ж я не знаю, який буде Ваш