Том 12 - Леся Українка

рішинець про се, а сама не вважаюся вправі нічого рішати. Я думаю, що ми з Кр[имськи]м примусимо Оппокова признати Ваші авторські права і, певне, він друкуватиме з Вашого рукопису, якщо взагалі друкуватиме, та й заплатить Вам належний гонорар. Крім того, може б, варто Вам десь прилюдно заявити друком, що хоча літературної конвенції між Росією й Австрією нема, та проте всі чесні російські видавці можуть прийняти до уваги, що російська] версія драми «Лихоліття» єсть написана самим автором під заголовком] «Смутное время» і що автор не бажає, щоб хто інший перекладав сю драму без його дозволу. Я думаю, що кожна прогресивна часопись умістить таку заяву, надто знаючи, що вона походить від емігранта.

Як чую, зле Вам живеться серед галичан? Сказати правду, великого добра я й не сподівалась, бо все-таки досить знаю звичаї «українського П’ємонту»... Та, може, Ви хутко вернетесь на сей бік: сього року люди сподіваються великих змін і всяких благ від другої Думи. Тим часом жити в нас препогано, і не знаю, як по інших містах, а в Києві почуваєш себе так, як той, що потопає в тряса-виці: от-от густе багно заліпить і рота, й носа, й очі... Ну, борикаємось, скільки сили, може, випливем.

Родина наша в розброді: мама в Полтаві (працює коло «Рідного краю»), батько на Волині, а ми, «три сестри», тут (Микось живе окроме). Я щось quasi глави сімейства, тільки глава тая дуже заморочена. Моя власна голова в даний момент (як і здебільшого) в такому анемічному стані, що аж мало що перед собою бачить і думає дуже несистематично. Збираюсь їхати в Колодяжне на поправку, бо далі не витримаю сього життя.

ІНури й Імочки я давно не бачила, вони ще побоюються нас після дифтериту. Іма, кажуть, знов часто слабує, а літом була вилюдніла. Коли б я знала, що Ви не дуже лихі, то ще б писала, а так боюся: ух, прибьет! Поклін Вашій дружині.

Ваша товаришка Л. К.

92. ДО М. І. ПАВЛИКА

9 лютого 1907 р. Київ 27. І 1907. Київ

Шановний друже! Не знаю, чи писав Вам Дор[ошенко], що в Вашій справі він радився зо мною і що я взялась помагати йому довести до пуття ту справу. Я питала Ст[е-шен]ка, чому 14 місяців не було Вам нічого посилано, то він сказав, що, певне, через недбальство, але я бачу, що і сам він не вільний від сього гріха, бо навіть не знав, скільки часу Ви нічого не маєте і від кого то, власне, залежить. Хоча все-таки вияснив, що взагалі то залежить від рад[икально]-дем[ократичної] партії, що повстала з загальноукраїнської] організації саме під час того з’їзду, де була, по моїй просьбі, доложена Ваша справа (я на той час сама в Києві не могла бути). Мені сказано було, що гроші Вам будуть посилатись, і я здалась на Ст[ешен]ка, але тепер бачу, що даремне. Хоча ні я, ні Д[орошен]ко до сеї партії не належимо, але ж людей, до неї належних, декого знаємо і, довідавшись, що комітет її тепер не в Києві, а в Полтаві, ми вдалися через одного полтавця з нагальним проханням вияснити справу якомога скоріше, чи признається партія до обов’язку супроти Вас, прийнятого нею на себе добровільно на першому з’їзді. Полтавець казав, що він не сумнівається, що партія обов’язку свого не зречеться, але сказав, що все-таки доложить справу комітетові (до якого він не належить, бо він звичайний член партії) і думає, що скоро дасть нам відповідь. Поки що відповіді ще не маємо (минуло вже тижнів 1V2), пожду ще кілька днів, а там почну підганяти. Я думаю, що Вам за прогаяні 14 міс. віддадуть у всякім разі, та, певне, й надалі посилатимуть, тільки треба буде частіше контролювати. А якби, проти сподіванки, надалі вони зважили б ухилитись, то й цур їм, ми з Д[орошен]ком урядимо се іншим способом. Це, що тепер посилаємо Вам щомісяця (10 р. за місяць лютий передасть Вам швагер), від рад[и-кально]-дем[ократичної] партії ніяк не залежить, бо походить з зовсім інших джерел, отже, коли партія відкинеться, то лишаться сі джерела. Шкода, що Ви за ті 14 міс[яців] ні разу не сповістили мене, як стоїть справа. Я б давно її вияснила, а так я впевнялась на Ст[ешен]ка, бо нічого не знала. Ви, може, тому не хотіли вдаватись до мене, що я Вам так рідко пишу, а Ви либоньггніваєтесь. Але се Ви даремне! Спитайте швагра, то він Вам скаже, що се стало тепер просто моєю натурою — нездатність до правильного листування. Я не кажу, що се добре, а тільки се ніяк не повинно спеціально Вас ображати, бо я тепер супроти всіх в сьому напрямі однаково винна, не виключаючи й найближчої родини; може, се навіть щось патологічне.

Про життя наше розкаже Вам швагер і теж, коли Вам цікаво, про враження на всіх нас од відомих Вам статей Фр[ан]ка... А я тепер дуже спішуся кінчати, бо швагер вже лагодиться виїздити.

Щиро прихильна до Вас

Л. К.

93. ДО 0. П. КОСАЧ (матері)

11 лютого 1907 р. Київ 29. І. 1907

Люба мамочко! Листа твого, переданого через Д[мит-рієва], я сама читала, сама ж знайшла і віддала Дм[ит-рібву] до рук власних ті книжки, що ти забула (ще пам’ятаю, що я загорнула їх у грубий сірий папір, у який загортають пачки книжок по друкарнях). Може, він їх забув в отелі або де згубив дорогою, того не знаю, але ти спитай його, то він, певне, пригадає, що взяв од мене книжки. Коли ж вони пропали, то що маю робити — купити їх вдруге чи як? Напиши, будь ласка. Коректуру ж понесла Дора Дм[итрієву] в отель окремо, бо ми думали, що се теж тобі потрібно, тільки ти забула написати. Нехай п. Дмитрієв гарненько пошукає між своїми речами, то, може, й книжки знайде. Мені дивно, що він тобі не сказав, хто читав твого листа, бо я ж читала в його присутності. Поясняю все це тим, що п. Дмитрієв був дуже заклопотаний справами «Рідного краю», то вже йому не в голові були мої посилки. Хотіла б я теж знати, чи не забув він доложити, кому слід, про ту справу грошової запомоги Щавликові], про яку я його просила, може б, ти