Том 12 - Леся Українка
Сестра моя, як Вам, може, відомо, сиділа в тюрмі два місяці позаторік, була причеплена до якогось «дела» і якийсь час малася під «гласным надзором». Хоча все це річ скінчена і жадних наслідків з того не було, та, може, се таки послужить якимось «але» для адміністрації. Отож ми просимо раду саму зважити, котру з нас вона вважає за кращу фірму, та тую вже й записати, куди там слід. Я не знаю зовсім форми, як воно робиться,
і тому прошу людей тямущих показати мені чи сестрі, що і як треба для сього чинити. Що ж до фактичного завідування, то, певне, все одно чи я, чи сестра самотужки з сим ділом не справились би, а мусили б щонайменше одна в одної помочі просити, а може, і в інших товаришів по «Просвіті». Обидві ми ніколи бібліотеками не займались і вважаємо себе профанками в сій справі, але я гадаю, що я можу знайти навіть справжніх спеціалістів сього діла собі до помочі, бо, власне, маю таких серед своїх українських знайомих, що, певне, не зречуться помогти не так мені, як «Просвіті», а через те, певне, поможуть і сестрі моїй, якщо її буде фірма. Прошу взяти сѳ все на увагу і сповістити нас, як рішиться справа.
Щиро вітаю Вас із дружиною і дочкою.
З глибокою пошаною Л. Косач
87. ДО О. П. КОСАЧ (матері)
2 жовтня 1906 р. Киів 19. IX. 1906. Київ
Люба мамочко!
Ми не писали тобі через те, що напевне не знали, куди треба направляти листи, а щоб вони де-небудь лежали, ждучи тебе, з риском загубитись, то було б неприємно, бо ти знаєш, що в Києві не завжди можна «удосужиться» написати справжнього листа, а «одкриток» ні ти, ні я не любимо. Хутко після твого першого листа, де ти писала про свій виїзд в Гадяч, прийшов лист із Гадяча тобі сюди — се нас було зовсім збило з толку і ми почали думати, що се ти, може, маєш тепер сюди приїхати. А це вчора надійшов другий твій лист із Полтави, то ми бачимо, що то було якесь непорозуміння. Ну, і діла ото з «Рідним краєм»! Боюся, що ти там дуже втомишся при тій «одинокій» часописі, бо як прийдеться отак раз у раз по ночах подвійно рихтувати числа, то се й привичного журналіста може до перевтоми довести. До речі, «Рідний край» вже не «одинокий», бо тут почала виходити «Рада», правда, досить безпорадна, бо при ЗѴ2 співробітниках, але все ж є «щоденна часопись» як не як. Коли «Рідний край» постраждає за Кропивн[ицького] і Мирного, то буде дуже шкода, бо се ще гірше, ніж «ні за цапову душу»,—постраждати за якусь бездушну писанину, якої й самі автори, либонь, не розуміють.
У нас тут все благополучно. Маленьке «ні-ні» було трошки бідненьке, бо йому прищепили віспу і вона прийнялась, але тепер вже вона присохла і «ні-ні» поїде хутко гуляти. У Києві, певне, теж є епідемія скарлатини (хоч ми її тут чомусь не боїмось), бо от у Людмили Михайлівни заслабла скарлатиною одна з дівчат Зелінських, уміщена у Людмили Михайлівни, поки мала приїхати пані Зелін-ська з Криму (тепер вона, звісно, екстренно приїхала по телеграмі); дівчина має лежати у Людмили Михайлівни до повного виздоровлення, і через те хата Людмили Михайлівни під карантином і ніхто з нас туди не ходить, та й звідти до нас не ходять. «Ні-ні» вже не зветься ні Лютею, ні Ліліком, а просто Михальом, так уже й нова служанка Фрося вивчилася. Дівчину сю ми спочатку найняли «тим часом», в надії на приїзд Горпинин, але тепер думаєм зоставити її в нас і надалі. Хоча Горпина мов би краще вміє обходитися з маленьким, але ж і Фрося може часом побути з ним яку годину, а щоб зовсім здати Ліліка «на няньки», то Ліля все одно не схоче і не зможе. Що ж до іншої хатньої роботи, то Фрося навіть краще справляється, ніж Горпина, бо, видно, більше служила по панах, і за сі два тижні, що вона в нас, ми ні в чому не можемо їй докорити. Фрося волинянка, близька землячка і сусідка Варчина, Варка її й рекомендувала нам, і через те живуть вони у великій згоді, що, як ти знаєш, теж важна річ, бо вся наша родина з такими «міністерськими» кризиса-ми зовсім не вміє справлятись, тож найкраще, коли їх зовсім немає. Пелюшки Фрося пере «неукоснітельно» і ніякого «события» з того прання не робить. Спить на Па-лажчиному місці, тільки далеко чистіше все там держить. Одним словом, нема ніякої видимої причини, щоб її ради Горпини відправити без кривди для неї. Якби Горпина поїхала з нами одразу, то було б дуже добре, але тепер ми, крім того, що ніяково було б перед Фросею, ще й боїмось, що батько може «потребувать» її через який місяць назад і ми зостанемось зовсім без служанки, та й взагалі її «строгі» родителі, може, нарікали б на нас, що ми її «збили», «підмовили», що вона «в Києві розбалувалась» і т. п. Вважалося б, що ми її «завезли» і, як «знакомі пани», повинні відповідати за всі можливі случайності з нею. А Фрося заїхала в Київ не з нашої вини і волі, то вже сама собі і сама за себе відповідає. Говорила вона спочатку, як то'звичайно, ламаною московщиною, а тепер уже перейшла зовсім на дуже правильний волинський діалект і тільки коли не коли «закидає» по-московськи, та, певне, й се недовго буде. Передай Горпині, як побачиш, що ми дуже раді бачити її тут, коли приїде на богомілля, і просимо спинитися на той час у нас, але взяти до себе не обіцяємо, бо ждати цілий місяць її, не наймаючи нікого ніяк не могли, а на один місяць ніяка служанка не хотіла найматись. Нехай уже, може, літом («хто живий діжде»), якщо будемо знов у Зеленому Гаю, то знов, коли вона схоче, стане до нас.
Був у нас
