Українська література » Поезія » Том 12 - Леся Українка

Том 12 - Леся Українка

Читаємо онлайн Том 12 - Леся Українка
так зате він зовсім типіч-ний для тодішнього єпископату. Відколи з’явився на світ єпископат і перші початки церковної єрархії, відтоді єпископи заговорили мовою мого єпископа, і задержалась ся традиція аж до сучасного нам архірейства. Я не приймаю теорії Толстого і багатьох інших, ніби теперішнє християнство є аберацією, хоробою сеї релігії. Ні! В найдавніших пам'ятниках, в «подіях апостольських», в листах апостола Павла, в автентичних фрагментах первісної галілейської пропаганди я бачу зерно сього рабського духу, сього вузькосердого квієтизму політичного, що так розбуявся дедалі в християнстві. Як хочете, але недарма в притчах і скрізь у євангелії так часто вживається слово «раб» і антитеза «пана і раба» яко єдиної можливої форми відносин межи людиною і її божеством. Прочитайте листи апостола Павла (в данім разі неважно, котрі з їх автентичні, а котрі ні), і Ви побачите, що збудувалось на сій антитезі і як хутко воно збудувалось. Комунізм першого християнства — се фікція, його ніколи не було, або се було комунізмом жебрака, що все одно не мав ніякого маєтку, або ще «комунізмом» добродійного багача, що кидав «крихти від свого стола» комуні «псів, що сидять під столом пана свого». От і все. «Анархізм» християнства теж невисокої проби, се просто неосвіченість і невихованість політична безправної маси, що може уявити собі тільки утопію: деспот і народ, і нікого більше межи ними; але такий «анархізм» ніколи не викине і не викидав деспота з своєї утопії, недарма ж і месію свого він назвав царем іудейським — епітет «пророк», бач, занизьким здавався отим «анархістам». «Сина людського». вони забули просто. Коли що надається до щирої ідеалізації в первісному християнстві, то не його quasi анархічні доктрини, а хіба ота грація почуття його «жен-мироносиц», до яких належить і моя Анціллодея, і те нове для античного аристократичного світу почуття всепро-щаючої симпатії, що так красило відносини Христа до його зрадливих і тупих учеників (ні один класичний філософ не простив би в такому становищі своїм друзям), ну, і ще два-три елементи в сфері почуття, але не теорії. Тільки ж сі елементи ідеалізація вже використала до дна, і мені не інтересно було на них спинятися довго,та за се Ви, як бачу, не ремствуєте на мене. А до речі, от і Ви уявляєте собі, що типічний християнин тих часів марив би, що всі стануть колись слугами Христа,— чи се ж не все одно, що р а б а м и? Чи ж не проти сього повстає мій раб-прометеїст? Він зовсім слушно думає, що поки будуть пани і раби (на землі чи на небі, все одно), доти будуть і посередники межи ними, дозорці, економи і т. п. Що ж ідеальнішого міг йому виставити пересічний християнин найперших навіть часів, як не «єдину отару з єдиним пастирем»? І як міг відповісти на питання про підпасків? Я думаю — тільки так, як відповів єпископ. Моя поема відноситься до середини II віку християнської ери (або до другої половини його), а тоді вже вирізнилась досить духовна тиранія усяких підпасків божих — зоставалось тільки будувати далі на прекрасно заложено-му підмурівку духовної темниці. Мій єпископ вигодува-ний павлініанською традицією, як воно й справді бувало в римському єпископаті тих часів. Візьміть котрого хочете з найдавніших [...].

81. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

11, 16 березня 1906 р. Київ 26/ІІ 1906, Киев, Мариинско-

Благовещ[енская], 97

Хтосічку мій дорогий та любий!

Як же я винна і перед Вами, і перед собою, що так давно-давно не писала до когось! Я знаю, хтось мені вибачить, як уже не раз вибачав, але мені самій тяжко вибачити собі. На той лист я повинна була б відповісти зараз, так, як і хотіла. Хотіла, а чому ж не зробила? А от тому, що спочатку здалось мені, немов на таке не можна відповідати короткою карткою, а довгого листа не було ні часу, ні змоги написати, а потім час минав та й минав, та й настав уже той момент, коли то думається про листа щодня, щогодини, але вже не пишеться, бо і сором якось, і немов трудно, вже треба якийсь «лід» пробивати, лід власної інертності і дрібних перешкод, що

нагромаджуються щодень все більшою масою, мов лавина. Але от я пробила той лід, пішла супроти тої лавини, і вже мені легше, бо вже я можу говорити до когось завжди мені любого, завжди близького. Я ж до когось раз у раз говорю душею і думкою, і якби всі ті мої розмови виливались на папір, то вийшло б багато-багато листів, хтозна-скільки раз більше, ніж їх було і є досі. А може, і з кимсь так діється?.. Хтось (білий) має тепер мрію поїхати сього року на Буковину, але ще боїться про те говорити, бо хто зна, чи вдасться,—комусь тепер матеріально трошки є клопіт не так-то і крайній, як загайний, але, може, далі якось полагодиться. А комусь би пора до «санаторії на Новім світі», ой пора! Хтось таки дуже зранений і збитий долею за сі роки... Хтось знає, що і в «санаторії» тепер всі хворі і мають досить смутку та й клопоту, але хтось не додав би клопоту, хтось тепер фізично не такий безпорадний і, може б, навіть щось трошки вмів би й помогти (хтось, як треба, то й господарним уміє бути), і хтось би не хотів нічим докучати комусь дорогому, навіть жадними скаргами чи «сповідями», лише комусь треба би послухати чийогось любого та лагідного слова, голосу поважного і тихо-глибокого, хтось би хотів побути під тим поглядом, що без слів промовляє щось таємне і разом таке зрозумі-ло-рідне. Мій любий хтось не «добродушний», але добрий (nicht giitlich, aber gut), і тому хтось хоче до когось. А хтось білий радий би з свого боку неба прихилити комусь дорогому і такі «пасси» робив би йому... Хтось не знає чому, але мусить плакати в сю хвилину... Ні-ні, не треба так, нехай хтось любий не журиться кимсь, то так щось собі до серця приступило. Ми ж тепер всі знервовані тут, у всіх якось «душа не на місці». Се такий був тяжкий, і грізний, і величний рік, стільки було в ньому І страшних контрастів «вершин і низин», буйних надій і ^ трагічних розчарувань, великих перемог і незагойних ран... Та й особисто для мене сей рік (починаючи з минулої зими) теж був

Відгуки про книгу Том 12 - Леся Українка (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: