Том 12 - Леся Українка

важиться називати її «такою», дарма що веселій «трапе-зундській вдовичці» немов і не до лиця бути «жертвою», але воно так вийшло. Всі чотири паничі говорили їй навперейми компліменти, дратуючи тим «звірячі інстинкти» сеї примітивної натури (а се ж одразу було видно, наскільки вона примітивна), попросту гралися нею, а як у бідної грекині заговорила кров, то її за се покарано індиферентністю та епітетом «такої» (се ж правдивий крик муки: «Господи! Та коли ж сьому кінець?»). Професор її рівняв до квітки, а як та квітка стратила для нього свої чари, то він, влегшаючи свою душу сповідею, розплескав про її пригоду з ним Володимирові, знаючи добре його «стиль», забувши, що Володимир зовсім чужий для Зої і що, може, вона зовсім не хотіла сповідатись перед циніком Володимиром в своїх інтимних справах, хоч вона і «легка». Се кидає тінь на образ професора (взагалі дуже симпатичний і людяний), та се і єсть його властивий гріх супроти Зої і супроти себе — він зневажив тим у ній людину,— інакше був би не гріх, а просто помилка. Не знаю, чи було се Вашим свідомим заміром покласти сю тінь на Вашого героя,— Ви, здається, трошки інакше розумієте його «грішність»,— але таке моє враження. Те, що він називає своїм «гріхом», па мою думку, зовсім ніякий гріх, а просто нещастя, бо покохати саме тіло, не знаючи душі, мусить бути дуже гірко і страшно. Він картає себе за те, що ідеалізував Зою, але що ж, коли вже така призма в його очах заложена; ну, запевне слід було йому розвідати перше її світогляд, думки і почуття (а «минуле» можна б, у всякім разі, лишити в спокої, якби Зоя не мала охоти сповідатись), але професор не мав часу на те, бо той норив налетів на пього, як вихор, не дав і спам’ятатись. Професор так само «винен», як «винні» бувають 16-тилітні дівчата.

В сій історії вже більше подібний до гріха факт декламування турецької пісні (тоді ще професор був неначе «в здравом уме и твердой памяти»і міг би тямити, що так можна й збаламутити «вдовичку»), дарма, що сей факт виглядає зовсім естетично, а все інше, неестетичне, то вже, на мою думку, не гріх, бо чинилося в стані афекту. Гріх тільки те, що професор і потім забув у Зої дошукатись людини, щоб судити її по-людськи, коли вже хтів судити так само, як Ви забули Людину в «об’єкті Амалії», чого я ще досі не можу Вам забути.

Що професор Лаговський до кінця не зовсім розумів своїх Шмідтів, се натурально і не псує враження, але що а в т о р їх розуміє не до кінця, а через те і читачам не поясняє, се таки шкодить романові. Чи дозволите мені дати свою інтерпретацію? Мені здається, що німецьке та московське походіння тут мало що значить, хіба так, як колорит для темпераментів, але й темпераменти тут не так важні. Мені здається, що все походить від браку виразного змісту в їх житті, вони в с і більш-менш «нігілісти», одірвані од живого грунту і глибоких інтересів, їх батьки, певне, не були такими, через те й виховали таку міцпу расу, але змісту свого духовного не вміли їй передати, може, того, що раса тая вже попала в інші умови, не ті, в яких самі батьки розвивались. От нащадки сі — теперішні Шмідти — і стали дилетантами у всьо-м у: невідомо, для чого управляють «культурні участки» на Кавказі, хоч їм про самий той Кавказ з його культурою чи некультурністю зовсім байдуже, він їм «не горить і не болить»; невідомо, чому старший син правник, другий медик, а третій поет, бо, властиво ж, їм байдуже про всі ці спеціальності, вони перші готові глузувати з того всього (переконаний, щирий декадент вразився б «амеопою без музору», а молоденький Шмідт тішиться нею, як забавкою). Часом їм прикро за власний нігілізм, от як Володимирові, але вони не знають, чому, власне, прикро, чому варто б їм жити інакше, а що їх ніхто не навчив заглиблятись в такі речі, то вони намагаються просто стряснути з себе такі настрої, шукаючи собі нових забавок. Вони люди зовсім не злі, тільки занадто звикли вважати самих себе суб’єктами, а всіх інших об’єктами, і хоч як часом люблять вони тих «об’єктів» (адже Лаговського вони, безперечно, любили), все-таки нездатні вважати їх р і в н и м и собі, а не то вже щоб вищими, і звідси вся їх грубість.

Се правда, що Лаговський під час хороби міг здатися кожному нудним, але Шмідти не показали б йому так виразно сього, якби вважали його зовсім рівним собі, не об’єктом тільки своєї приязні. Вони поважали б право кожної людини бути часом хворою, неінтересною, навіть нудною в товаристві близьких і рівних собі людей. Вони менше б прогрішили супроти свого друга, якби просто сказали йому: «Ти пробач, але ми хлопці молоді, глядіти хворих не звикли; як ти одужаєш, то ми знов ходитимем з тобою, бо ми тебе дуже любимо, тільки незугарні розважати». І він, певне, простив би їм, тим часом як не простив «тонкого» цитування з Надсона та Пушкіна, бо то справді трудно було простити. З того вони не винні, що він давав зміст спільним розмовам, а не вони, і тут ще не було чого йому в них «розчаровуватись», бо що ж робити, коли він був розумніший і розмовніший від своїх друзів, адже він їх не за конверсації любив, а перш усього за їх любов, тільки в любові тій можна було справді «розчаруватись» після «поетичних цитат»? Тільки все ж і він не зовсім правий супроти них: бо він сам ще гірше розбалував сих і без того балуваних життям людей. Він тільки бачив їх і ніжно пестив, а ні разу не сповнив проти них тяжкого обов’язку друга — etre parfois incommode він, обороняючи свідомо свою ілюзію, не тільки не відкривав їм очей на їх нелюдяні вчинки й почуття, а ще й свої очі заплющував. Через те сповіді Володимира стільки ж були корисні для сього панича, скільки бувають вони для дам-католичок в модних конфесіоналах перед галантними abbes2. Лаговський ні разу не сказав Володимирові: «Дайте Ви спокій тій tristitia 3 та естетичним самоугри-зеніям за фізичний «бруд» Вашого поводіння, а згадайте хоч раз про звичайну людяність, то, може, трохи чистіші станете». Кожен має право на егоїзм,